Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

стільки ж частин розділити одну з хлібин. Попеленко засвітив каганця і турнув із-за столу дітей, котрі миттю розхапали поживу. Скоса позираючи на дружину, яка схрестивши руки мовчки стояла біля дверей, Попеленко нагнувся, дістав сулію самогонки — зробив це він так спритно, начебто сулія була схована за халявою, — і, видобувши із шийки кукурудзяного качана, що при цьому аж чвакнув, налив у кухлі. Кругле хитре Попеленкове обличчя прояснилося й наче поласкавішало.

— Ну, будьмо! За нашу бойову дружбу! За повну й остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною!

Очевидно, своїм тостом Попеленко хотів показати, що закуску педарма змарновано, що вона прислужилася, так би мовити, великій меті й шкодувати за нею — політична незрілість. Я тільки понюхав самогон і зачекав, поки Попеленко поставить пустий кухоль на стіл. Мені легко було після міни — «жаби» вважатися ворогом алкоголю.

— Мене призначено твоїм начальником, Попеленко, — промовив я.

— Само собою розуміється!

— Нагадую, що за невиконання наказу «яструбки» підлягають трибуналу. Як належить!

— Гм…

— Самогонку реквізував?

— Гм…

— Якщо ти й далі отак реквізуватимеш, вдамся до крайніх заходів.

— Добре! — охоче згодився Попеленко.

Мабуть, Штебльонок уже робив йому такі попередження. Обов’язок начальства — вичитувати; Попеленко це розумів, як розумів і те, що начальство не вічно залишається на своєму місці, воно переміщується, висувається, понижується і так далі на відміну від нього, рядового «яструбка», який ні на що не претендує, крім права жити, працювати й померти у своїй рідній Глухарці. І Попеленко з легким серцем прибрав зі столу сулію та й узявся до сала. Його білі рівні зуби вп'ялися у рожевувату м’якоть.

— Завдання ясне, товаришу Капелюх, — мовив він. — Виконаємо! Та й інші завдання виконаємо!

— А як ти розумієш ці завдання?

— Щоб люди в селі спокійно працювали… Щоб продукти підвозили в сільпо… Щоб Радянська влада па селі міцніла!

— А за межами села?

— А що ми з вами можемо? Ліс прочесати? Тут дивізію треба. Ось доб’ють германців і за бандерів візьмуться. Навіщо даремно збавляти собі віку? Скоро й так господарів по хатах не залишиться. Яке ж це буде життя?

Маленькі попеленята видивлялись на нас із темного кутка, як із нори. Там було споруджено піл на два поверхи, ближче до печі, і вони забилися в цю схованку, прикрилися дрантям — тільки оченята блискали. Лише старший, Василько, прозваний Сопливим, тримався окремо від дітвори й прислухався до нас. Хазяйка стояла мовчки біля дверей. Наші розмови її наче й не цікавили: балакайте, балакайте, а життя все одно йтиме своїм звичаєм.

— Чого ти пішов у «яструбки», Попеленко? Змусили?

— Ні, чого ж… Сам! Я Радянську владу завжди підтримував. І коли колгоспи… І партизанам допомагав! Я ж розумію!

— Так-так… Ну, а з бандитами ти стрічався?

Запитання було, звичайно, безглузде. Коли б мій підлеглий стрічався з бандитами, ми зараз не розмовляли б при світлі каганця. Попеленко оглянувся на дружину, нахилився до мене й прошепотів:

— Ось як з вами стрічаюсь, так я з бандерівцями стрічався.

— Цебто як? За столом?

— Ні-і… Чого це за столом? Просто близько… Віч-на-віч!

— Та ти що?

— А що? їхав я на своїй Лебедиці Мишкільєьким шляхом… Де підсочний сосняк… Ну, вискочили вони з двох сторін. Один коняку за вуздечку, а двоє з боків. Карабін у мене за плечима, хіба його скинеш? Та й що вдієш? Я аж похолов. Ну, думаю, ще дев’ятеро сиріт па шиї в Радянської держави!

— Який же вони мали вигляд?

— Звичайний. Здоровенні дядьки. Один молодий, ще зовсім парубок. З автоматами… Морди ситі. Регочуть!

— Чого регочуть?

— А що їм? «Ти, — питають, — «яструбок»? А чого заперечувати. У кишені в мене папір із печаткою. «Так це ти, — кажуть, — нас по лісах ловиш?» — «Ну, я», — кажу. Зняли вони з мене карабін, зсадили з коняки, дістали папір, почитали. Я думаю: зніматимуть вони з мене чоботи? Чоботи не казенні, гарні, якщо не знімуть, старшому, Василькові, дістануться, коли мене знайдуть. Коняка, думаю, гаразд, коняка все одно державна, їй у казну вертатися… Хоч, звісно, коняки шкода теж, — швиденько виправився Попеленко. — Ну, тут вони викинули з карабіна обойму, віддали мені зброю. «Сідай, — кажуть, — на свою шкапу і скачки назад, сиди дома тихо». Дали мені стусана в спину, щоб пам'ятав… «Тільки, — кажуть, — не оглядайся, ми цього не любимо!»

— Так! — стукнув я кулаком по столу. — І ти про це нікому не сказав?

— Доповів Штебльонку.

— А він?

— Він, так я думаю, — Попеленко знову нахилився до мене, — нікому не сказав, щоб мені по шиї не дали. Він добрий чолов'яга був.

— А чого вони його повісили, а тебе відпустили, як ти гадаєш?

Попеленко знизав плечима.

— Та воно який гедзь кого вкусить. Ой і переживання було!..

«Боягуз ти!» — мало не вихопилося в мене, але дев'ять пар очей, що дивилися з темного кутка, стримали від цієї репліки.

Попеленко глянув під стіл, де стояла сулія, і зітхнув.

— Ти нікого з них пе впізнав? — запитав я.

— Ні, вони не тутешні. Але хтось у них є свій у селі.

— Чому так думаєш?

— А чого б вони біля села вешталися? До того ж хтось їх годує. Адже не чути, щоб когось грабували. Та й перуть їм — сорочки були чисті, комірці не заяложені.

«Цей Попеленко таки тямущий, — подумав я. — Мабуть, він міг би вивідати і значно більше, та розуміє, що надто багато знати небезпечно. Інакше йому не відбутися стусаном у спину, якщо на лісовій дорозі стрінуться бандити. Чому вони так лагідно повелися з ним? Певно, не хотіли настроювати проти себе населення — адже в Попеленка дев'ятеро дітей, і звістка про його вбивство сколихнула б околицю. Крім того, Попеленко для них великої небезпеки не становить. Інша справа — Штебльонок. Отут уже вони відвели душу».

— Слухай-но, Попеленко, а чого ІПтебльонок опинився у Шарому гаю?

— Я так думаю, що він до району йшов. Діло в нього якесь невідкладне вийшло.

— Яке діло?

Попеленко знизав плечима.

— А чого він коня не взяв?

— Не знаю…

«Мабуть, Штебльонок хотів залишити Глухарку непомітно, — подумав я. — Але що змусило його податись, нікому нічого не сказавши, в Ожин?»

Попеленко нічим не міг зарадити мені. Позирав, зітхаючи, під стіл…

2.

Вереснева ніч накриває Глухарку з усіма її довколишніми лісами о дев'ятій годині. Місяць ще не сходив. Темрява така, що, здається, ще один крок — і ти роз'юшиш об неї носа. Осінній туман сховав зорі, він ворушиться, набрякає, ледь проступаючи тьмяними клубами за тинами. Подеколи гавкають собаки та від Варвариної хати