Читати книгу - "Полювання на Золотий кубок"

— Це діло, — задоволено кивнув Денис. Думка про те, що він зможе колись підійти до свого спортивного кумира як до рівного, зігріла одразу.

— Одне слово, у нас є семеро підозрюваних старшокласників. Усі вони так чи інакше стояли чи стоять за спортивну честь школи або району. Отже, на доброму рахунку в усіх учителів. Себто, теоретично поза підозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо їх вираховувати і відкидати одного за одним, мине час, — а Золотий кубок збираються вкрасти завтра-післязавтра.

— Який вихід?

— Простий і складний одночасно. Треба його заховати. Зараз він у кабінеті хімії. Там, де лабораторія і реактиви. Чому там? Бо цей кабінет добре замикається. І під сигналізацією — бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи?

— Знав, — підтвердив Денис. — А ти як рознюхав?

— У тому й річ, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Хоч це нібито й не розголошували, але де зберігають Золотий кубок — не така вже й таємниця. Не бачу іншого виходу, крім як переховати його. Себто, заховати краще.

– І як це зробити? — поцікавився Денис. Максим подивився на нього чомусь винуватими очима.

— Треба викрасти його самим. Раніше за справжніх злодіїв, розумієш? Тільки так…

Глава 11

Алхіміки

Діяти вирішили вже завтра. Справді-бо: не лише кожен день дорогий — кожна година.

Готуючись до вирішального дня, Денис Черненко довго не міг заснути, крутився на своєму дивані в меншій кімнаті, яку ділив із молодшим на три роки братом. Ось кому лафа: брат спить собі спокійно і в ус не дує…

А цей Максим справді розумник, без сумніву. План простий — міг Денис і сам до такого додуматися. Але ж не додумався… І все в Максима передбачено, все, як у кіно, продумано. Правда, хуліганити доведеться йому, Денисові. Але ж іншої ролі для себе він і справді не бачив.

Тільки б усе вийшло! Бо головне, з чим погодився Денис: вони — не справжні злодії. Не те що лиховісному дяді Кості, а взагалі — в жодні чужі руки вони Золотий кубок віддавати не збираються. Треба заховати його від справжніх крадіїв, нехай побігають. Як потім повернути його, Максим обіцяв придумати до ранку. Зараз їхнє завдання — випередити злодюг і врятувати шкільний кубок.

Наступного дня обидва сиділи на уроках, мов на голках. Лиш перезиралися втаємничено. І Максим, хоч і тримався спокійно та впевнено, насправді теж хвилювався. Бо біля дошки на математиці не знав, як правильно рівняння розв'язати, а це на відмінника не схоже. Навіть математичка Ольга Олегівна це помітила.

— Мабуть, ти захворів, Білане, — невпевнено припустила вона.

— Мабуть, — охоче погодився хлопець. — Весна, зміна погоди, перепад температур, сльота, все таке.

Сказав, та ще й кахикнув для достовірності.

Щойно уроки закінчилися, Максим уже товкся під кабінетом хімії. На великій перерві підійшов до вчителя, якого всі так і називали — Хіміком. Насправді його звали Юхимом Юхимовичем, і був він найстаршим учителем у їхній школі. Максимів тато в своєму шкільному дитинстві хімію як предмет не любив найдужче. Але колись пояснив синові: може, це тому, що в мене вчителя хорошого не було. А Юхим Юхимович — справді хороший учитель. Білан-старший навіть колись обмовився Біланові-молодшому: Хімік — місцева легенда. Хоча б через те, що всіх учнів уперто називає на «ви», зате до колег, у тому числі й до директора, принципово звертається хоча й на ім'я та по-батькові, але на «ти».

Йому все прощають. Давно на пенсії повинен бути, ба ні — не відпускають. І це повністю збігалося з бажаннями самого Хіміка. Поза школою і цим кабінетом самотній чоловік себе просто не уявляв. Між іншим, це Максим теж від батька почув.

Хімію семикласникам ще не викладали. Через те Максим поки що не встиг особисто познайомитися з легендарним Юхимом Юхимовичем. Одначе без нього свій зухвалий план він здійснити не міг. Тому й виловив Хіміка на великій перерві — і, на диво швидко, про все домовився.

Прийшов першим — Юхим Юхимович у своєму кабінеті поки що був сам. Глянув на хлопця поверх окулярів, відсунув якийсь старий товстий том.

— Ага. Ви все ж таки прийшли. Не передумали, юначе?

— Ні.

— Хочете відвідувати мій хімічний гурток?

— Так.

– І поки що вас задовольнить роль асистента?

— Якщо можна.

— Можна, — благодушно кивнув Хімік. Він любив не лише свій предмет, а й тих, хто виявляє до науки хімії бодай дещицю цікавості. — Тоді кладіть ось сюди свого ранця і приміряйте ось цей халат.

Халат, який одягнув Максим, виявився трохи великуватий. Потім новий асистент натягнув нарукавники, і нарешті — спеціальні гумові рукавички. Тим часом до кабінету заходили старшокласники, які відвідували хімічний гурток після уроків.

— Ага, — кивнув їм Хімік. — Сідайте, сідайте. Ось, знайомтеся. Ваш молодший колега. Теж цікавиться хімічними реакціями. Хоче навчитися робити з мідної гайки золоту. Справжній алхімік, панове.

Усі беззлобно засміялися. «Алхімік» — так називався шкільний хімічний гурток. Юхим Юхимович сам придумав таку назву. Оскільки хімія — наука, то алхімія, якщо вірити підручникам, антинаука. Від наук підлітки втомлюються. Тож якщо їм запропонувати антинауку, вони охоче почнуть учитися. Так і вийшло: шкільний гурток «Алхімік» дуже швидко став популярним.

— Та-а-к, — Юхим Юхимович потер руки. — Сьогодні у нас дуже цікава тема…

Максим скосив очі на стрілки настінного годинника.

Якщо алхімія — це антихімія, то викрадення, яке, за його розрахунками, мусить початися за п'ятнадцять хвилин, можна сміливо назвати антивикраденням.

Глава 12

Зухвалий план

Власного годинника в Дениса Черненка не було. Максим Білан позичив йому свого.

Денис стояв під вікном хімічної лабораторії. Там у шафках і на численних полицях зберігалися під замком небезпечні для здоров'я, хоча й необхідні для практичних занять та для роботи гуртка «Алхімік» хімічні реактиви: кислоти, луги, розчинники, порошки та інше шкідливе добро. Усе воно було в ідеальному порядку, і грамотна людина просто не могла переплутати ящички, полички, колбочки, баночки та пробірочки.

Серед усього цього зберігався, чекаючи свого зоряного часу, Золотий кубок. Так чомусь вирішив директор, а Хімік не заперечував.

Щоб кубок не заважав, Юхим Юхимович особисто переставив його на підвіконня, і Денис бачив його з вулиці. Розбити вікно, простягнути руку —