Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– І зовсім цей лев не дурний, – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.

– Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, – схлипнула Люська.

– І Вовк до нього пристав, – нагадав Бурмосик. – Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.

– Ти не побивайся дуже, – звернувся до Люськи Буцик. – Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.

– І безпечніше, – додало зайча. – І мені можна буде цілий день рвати квіточки?

– Гм… – розгубився Буцик. – Ну, якщо…

– Дуже добре, – зраділа Люська. – А як ви думаєте, мені у вас сподобається?

– Сподіваємося, – почулось у відповідь.

Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.

– Ой, яка троянда! – скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. – Вона майже така сама гарна, як і я, – і полізла в кишеньку по дзеркальце. – Так, якби їй ще мої вушка.

– Так троянд же з вушками не буває, – здивувався Бурмосик.

– Значить, я єдина така гарна на весь ліс, – одказала Люська. – Що ж, непогано, – мовила, роздивившись у хаті.

– А що ви читаєте? – поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.

– «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?

– Хочу, – підсунуло ослінчик ближче до столу.

– Де ми зупинились учора? – спитав Бурмосик.

– Там, де про королеву і дорогоцінності.

– А… Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте.

І Бурмосик почав читати.

Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.

Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.

– Бідне дівча, – шепнув Буцик Бурмосикові, – думає, певно, про свою домівку, – і гукнув: – Люсю, час уже спати.

– А, так, це я замислилась. – Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: – А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?

– Брильянти, – поправив її Буцик, – або ж діаманти.

– Хай так, – відповіла Люська. – Я думаю, личили б. – Потім глянула у вікно й спитала: – А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?

– Є, – одказав Бурмосик. – На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.

– Я примощу її отут, – сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, – щоб світло падало в обидві кімнати.

– Не став, – застеріг Буцик. – Лава хистка – лампа може впасти і станеться пожежа.

Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:

– О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!

Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.

Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.

Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:

– От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.

Розділ V

Зранку Буцик із Бурмосиком заходилися зміцнювати хату. Вони поставили на двері здоровенний засув і набили по грубезній дошці на вікна ізсередини. Тепер у вікно могла пролізти хіба що Люська. Потім вистругали три довгі списи і прикріпили на кінці по гострому цвяху.

– Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, – мовив Буцик. – А як тільки скосимо сіно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?

– А що я робитиму в цей час? – спитало зайча.

– Ти можеш ходити з нами.

– Але ж я не вмію косити.

– Тоді гребтимеш.

– Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, – відповіла, позіхаючи, Люська.

– Зрештою, ти можеш складати сіно в копички, – запропонував Буцик.

– Знаєте, я придумала, – сказала Люська. – Не всім же заготовляти сіно. Комусь треба лишатись і на господарстві. Хай це буду я.

– Що ж, думка хороша, – погодився Буцик. – То ми пішли: діло не жде. А ти не виходь із хати. Так буде безпечніше.

– Та ті бандюги сюди вже не поткнуться, – зухвало запевнило зайча. – А як спробують, то я їм оцим списом добряче шкури попроколюю.

– У цьому я, звичайно, певен, – сказав Буцик, – тільки ти вже краще не виходь за двері.

І вони з Бурмосиком пішли.

Деякий час Люська тинялася по хаті, трохи посиділа на лаві, затим дістала своє дзеркальце і довго чепурилась. За тином весело шуміли дерева, перемовлялися пташки, м'яка трава рясніла квітами, і нараз Люська відчула, що їй сумно.

«Так мені й сидіти цілий день у хаті? – подумала вона. – Піду хоч віночок сплету…»

Розміркувавши так, зайча вхопило свій спис і югнуло на луг, аж вітер засвистів.

Коли друзі повернулися під вечір з косовиці, Люська у віночку з лугових квітів і в намисті з ожини сиділа за столом, дивилася в своє люстерко й виспівувала на весь голос:

Бо моя врода

То є чистая вода,

То є бистрая вода

Синіх гір.

– У пісні трохи не так, – поправив її з порога Бурмосик. – «Бо твоя врода».

– Ой, здрастуйте! – підхопилася Люська. – Я знаю, але «моя врода» мені більше подобається. Ну як, схожа я на королеву?

– Чиста королева, – погодився Бурмосик, зазираючи в піч. Але даремно шукав він якогось чавунця з варивом. У печі навіть не топилося.

– Чиста тобі королева, – повторив він уже не так бадьоро й зітхнув. – А їсти хочеться!

– І мені вже хочеться, – радо підтримало зайча, не одриваючи погляду од дзеркальця. – Насилу вас дочекалась.

– А що ж їсти? – запитав