Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Моя люба, сталося якесь лихо?

Молі кивнула головою. Вона трохи завагалася, потім сказала:

— Що ж, ви мусите знати. Усі про це скоро знатимуть. Лихо сталося з майором Полґрейвом. Він помер.

— Помер?

— Атож. Помер уночі.

— О, моя люба, яка прикрість!

— Так, це жахливо, що сюди прийшла смерть. Усіх відразу охопить смуток. Правда, він був дуже старий.

— Учора він здавався цілком здоровим і дуже веселим, — сказала міс Марпл, у якої виникло відчуття внутрішнього протесту проти припущення, що хто завгодно в похилому віці може померти в будь-яку мить.

— Він здавався цілком здоровим, — повторила вона.

— У нього був високий кров'яний тиск, — сказала Молі.

— Але ж тепер проти цього існують ліки. Якісь пігулки абощо. Наука сьогодні така могутня.

— Справді так, але, можливо, він забув ковтнути свої пігулки або прийняв їх забагато. Як ото буває з тими, хто приймає інсулін.

Міс Марпл не вважала, що між діабетом і високим кров'яним тиском багато спільного. Вона запитала:

— А що сказав лікар?

— Доктор Ґрем, який уже давно на пенсії й живе тут, у готелі, оглянув його, прийшли також представники місцевої влади, щоб видати свідоцтво про смерть, але, схоже, вона була цілком природною. Такі речі нерідко трапляються, коли в тебе високий кров'яний тиск, а надто якщо ти забагато випив, а майор Полґрейв полюбляв надуживати спиртним. Учора ввечері, наприклад.

— Так, я помітила, — сказала міс Марпл.

— Він, либонь, забув прийняти свої пігулки. Старому не пощастило — але ж ніхто не може жити вічно, правда ж? Однак для нас із Тімом це велика прикрість. Люди можуть подумати, що з їжею було щось не так.

— Але ж симптоми харчового отруєння і симптоми надмірно високого тиску зовсім різні, чи не так?

— Так. Але люди полюбляють базікати нісенітницю. А якщо вони подумають, що їжа була погана, і поїдуть звідси, та ще й своїм знайомим розкажуть…

— Я не думаю, що вам слід тривожитися, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви ж самі сказали, що старий чоловік, такий, як майор Полґрейв, — а йому було, безперечно, за сімдесят, — може померти будь-якої хвилини. Для більшості людей така смерть є цілком природною — хоч і сумною — подією.

— Якби лиш, — засмучено промовила Молі, — вона не була такою раптовою.

Атож, вона справді була дуже раптовою, подумала міс Марпл, повільно йдучи далі. Адже ще вчора ввечері він сидів разом із Гілінґдонами й Дайсонами, розмовляючи з ними та весело сміючись.

Гілінґдонами й Дайсонами… Міс Марпл стишила ходу й зрештою зупинилася. Вона не пішла на пляж, а примостилася в затіненому кутку тераси. Дістала своє плетиво, і дротики замиготіли в її руках, ніби хотіли встигнути за швидким перебігом думок. Їй це не подобалося, ні, це їй аж ніяк не подобалося. Чомусь не зовсім несподіваною видалася їй смерть майора.

Вона стала перебирати подумки події вчорашнього дня.

Майор Полґрейв та його історії…

Їй уже доводилося чути багато подібного, і можна було не дослухатися уважно… Хоч, можливо, ліпше було б, якби вона дослухалася.

Кенія — він розповідав їй про Кенію, потім про Індію, про північно-західний кордон із Трансваалем, а потім невідомо з якої причини заговорив про вбивство… Але навіть тоді вона не стала слухати його уважно.

Він говорив про якусь відому подію, що сталася тут і про яку багато писали в газетах.

А вже після того, — коли він нахилився й подав клубок вовни, що випав у неї з рук, — то почав розповідати про якесь фото. Фото вбивці — так він тоді сказав.

Міс Марпл заплющила очі й спробувала точно згадати всі подробиці тієї історії. Досить таки плутаної історії… майор у своєму клубі… чи в якомусь іншому клубі… почув її від лікаря… а той лікар почув її від ще одного лікаря… Й один із тих лікарів сфотографував когось, хто вийшов у парадні двері… і той «хтось» був убивцею…

Атож, усе було саме так — окремі подробиці тепер пригадалися їй досить чітко…

І майор хотів показати їй оте фото… Він дістав свій гаман і став у ньому нишпорити… і при цьому базікав, не змовкаючи…

А потім, усе ще базікаючи, він підняв голову… і подивився… але не на неї… а на щось позад неї… позад її правого плеча, якщо бути точним. І відразу замовк, його обличчя почервоніло… і він почав квапливо запихати все назад у свій гаман… руки йому тремтіли, і він заговорив гучним неприродним голосом про слонові бивні!

Через мить або дві до них підійшли Гілінґдони та Дайсони…

І саме тоді вона обернула голову, щоб подивитися через своє праве плече… Але не побачила там нічого й нікого. Ліворуч, на якійсь відстані від неї, у напрямку готелю, вона побачила Тіма Кендела та його дружину; а за ними — родину постояльців із Венесуели. Але майор Полґрейв дивився не в тому напрямку…

Міс Марпл була заглиблена в роздуми до обіду.

Після обіду вона не пішла на прогулянку.

Натомість переказала через служницю, що почуває себе не дуже добре, і попросила запитати в доктора Ґрема, чи не зробить він їй таку ласку й не прийде її оглянути.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МІС МАРПЛ ПРОСИТЬ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Доктор Ґрем був старим добрим чоловіком років шістдесяти п'яти. Протягом багатьох років він практикував у Вест-Індії, але тепер почасти відійшов від своєї практики й передав більшу її частину своїм вест-індійським партнерам. Він приязно привітався з міс Марпл і запитав, що в неї болить. На щастя для міс Марпл у її віці завжди знаходиться та чи інша хвороба, яку можна обговорити з певним перебільшенням із боку пацієнта. Міс Марпл вагалася між «плечем» і «коліном», але зупинила вибір на коліні. Коліно міс Марпл, як вона сказала самій собі, завжди приходило їй на допомогу у складних ситуаціях життя.

Доктор Ґрем був надзвичайно люб'язним і не став казати, що в її віці такі проблеми неминучі. Він приписав їй один із брендів тих маленьких пігулок, які лежать в основі більшості лікарських рецептів. Зі свого досвіду він знав, що багато літніх людей почувають себе самотніми в перші дні перебування на Сент-Оноре й тому залишився з нею на короткий час, ведучи приязну бесіду.

«Дуже приємний чоловік, — подумала міс Марпл, — і мені соромно брехати йому. Але я не маю іншого виходу».

Міс Марпл була вихована в пошані до істини й,