Читати книгу - "Країна розваг"

— І я точно знаю, ким були ті перші двоє. Що ще показати? Ванна не фонтан, я знаю, але це краще, ніж спорожнятися у спільному туалеті в гуртожитку, поки біля пісуарів пердять хлопці й патякають про дівок, з якими лизалися напередодні увечері.

Я розреготався, і місіс Еммаліна Шопло мене в цьому підтримала.

* * *

Ми спустилися зовнішніми сходами.

— Як там Лейн Гарді? — спитала хазяйка вже внизу. — Досі носить свій дурнуватий ковпак?

— Мені здалося, що то котелок.

Вона знизала плечима.

— Котелок, ковпак — яка різниця?

— З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…

Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.

— Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді — він назвав її «Домом жаху» — водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.

— Так і сказав?

— Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо більше, ніж йому самому.

— Що ж. — Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». — Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. — Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. — І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?

— Авжеж.

Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.

— Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.

— Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, — ми обидва це розуміємо, — але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.

— Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?

— Так.

— Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.

— То історія з примараю — не вигадка?

— Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.

* * *

Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», — сказала вона. Потім сіла навпроти мене з власною мискою супу, але без сендвіча («Бережу дівочу фігуру»), і розповіла історію. Частково вона реконструювала її за газетами й телевізійними репортажами. Втім, найсоковитіші шматки отримала від знайомих із «Джойленду», котрих у неї було сила-силенна.

— Це сталося чотири роки тому, тобто десь приблизно тоді, коли померла твоя мама. Знаєш, що мені завжди першим спадає на думку, коли я згадую цю історію? Сорочка того типа. І рукавички. Від самої думки про ті речі мене пересмикує. Бо це означає, що він усе спланував.

— По-моєму, ви почали зсередини, — зауважив я.

Місіс Шопло засміялася.

— Ага, напевно. Звуть твою примару Лінда Ґрей, і була вона з Флоренс. Це у Південній Кароліні. Вона зі своїм хлопцем — якщо то був її хлопець, поліція перевірила все, що так чи інакше було пов’язано з її життям, але не знайшла й натяку на нього, — провела свою останню на цьому світі ніч у «Луна-Інн» — це мотель за півмилі на південь звідси на узбережжі. У «Джойленд» вони зайшли близько одинадцятої ранку наступного дня. Він купив їм денні перепустки, розрахувався готівкою. Вони покаталися на атракціонах, потім пообідали в «Печерному лобстері» — рибному ресторані біля концертної зали. То було щойно по першій. Що стосується часу смерті, ти, мабуть, знаєш, як його визначають… за вмістом шлунка і таке інше…

— Ага. — Сендвіча вже не було, і я перейшов до супу. Мого апетиту ця історія нітрохи не зіпсувала. Не забувайте, що мені був двадцять один рік, і у душі я був переконаний, що ніколи не помру, хоч уголос цього б і не сказав. Навіть смерть матері не змогла похитнути цю мою основоположну віру.

— Він погодував її, потім покатав на «Колесі Кароліни», а це повільний атракціон, сприятливий для травлення, а потім повів у «Дім жаху». Зайшли вони разом, а вийшов він сам. Десь на середині маршруту, який займає хвилин дев’ять, він перетяв їй горло і викинув тіло біля монорейки, по якій ходять вагончики. Викинув, як зіжмакане сміття. Напевно, він знав, що крові буде багато, бо на собі мав дві сорочки й заздалегідь надів жовті робочі рукавички. Верхню сорочку — ту, на якій було найбільше крові, — знайшли за сто ярдів від тіла. Рукавички валялися трохи далі.

Перед моїм внутрішнім зором постала дуже чітка картина: спершу тіло, досі тепле й пульсуюче, далі сорочка, далі рукавички. А вбивця тимчасом сидить спокійно і їде до кінця. Місіс Шопло мала рацію: було моторошно.

— Коли поїздка скінчилася, падлючий син просто вийшов і пішов собі геть. У вагончику він усе повитирав — сорочка, яку знайшли, була мокрюща, — але трохи крові все одно лишилося. Один із помічників помітив її на сидінні перед наступним заїздом і, не подумавши, витер. Кров на атракціонах у парку розваг — не таке вже й незвичне явище. У дітлахів од надмірного хвилювання часом іде кров носом. Сам побачиш. Тільки