Читати книгу - "Листи в Україну. Вибране"

                   І засвіт — у похід,

і ранні вдови з іншими очима

завмерлі, аж мовчать, аж наче схима

лягла на них. І янгольський політ

в сирітськім небі з квітами сухими.

І сто ворон, що кряче їм услід.

(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали

де палі наче милі у тріщинах до дна

убогими дорогами натішитесь недовго ви

ангелики волошки блудна сарана

колючки пустирні

байстрючки псалтирні

потерчата хирні

ягнята ясирні

та лучче б ви в деревах ненарождéнні спали

та лучче б ви листками на чорну глину впали.)

Але повік не вищезне трава

на згарищах!

                    Вони квітують рясно,

хоч біль і страх, і язва морова,

і сіль землі кривавить юні ясна,

і сивий попіл обмітає небо,

і рікам переламано хребти,

і згіркле світло плеще променеве —

їм тут цвісти.

                    І в землю цю лягти.

(корабель дітей вирушає річкою

у сорочках найбіліших всі ніби херувими

ця земля збатогована вміє бути вічною

навіть палі проростають саджанцями живими.)

Різдвяні вакації

Там верби золоті й дзеркальні ріки,

де стигнуть колихливі тіні риб,

там у криницях зорі, мов горіхи,

і скрипки перестудженої скрип.

Таке тобі життя, як медівник,

ще років тому десять або вісім,

а нині в місті тихо, наче в лісі,

і місяць понад ратушею зник,

але ж було, було — як медівник!..

Так, двадцять сім — яка премнога літа.

Ще пам’ятаєш той святочний смак,

коли любов пече, мов aqua vita,

і ще не вільно вимовити «мак»,

бо ще не вечір, таїна сповита.

Ще ходиш попідтинню в городян

і віршею віншуєш, і ночуєш

на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш

якесь ім’я жіноче. Мов дурман,

воно не відпускає аж до ранку.

І знов мандруєш, сам собі Еней,

прославши віршу, наче вишиванку,

на зерна у снігу, на слід саней,

на попелища гульбищ і містерій,

де ювенільна кров кипить з артерій.

І лиш земля!.. Вона така ж пречиста,

як і тоді — буденна і врочиста,

вона твоя, вона в тобі, як шов.

Ти просто в неї глибше увійшов.

Танґо «Біла троянда»

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,

поміж дахами, балконами й вивісками,

в надвечірнім затемненні сніжного міста

снується танґо безпритульне,

вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника

з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.

Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть,

аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,

і мандрівні папіросниці гостроплечі

чорну фарбу виплакують з тихих очей,

і газетні хлопчиська в картузиках

тупочуть у такт босоногими черевиками,

і нетанучі профілі хутряних пасажирок

напівобертаються з авт і фіакрів,

а меланхолійний добряк поліцейський

відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —

перші ніжні поривання

поцілунки і зітхання

і твоя тремтяча рука

І кожен музичний мідяк — це визнання,

це шанс не померти з голоду, стати генієм,

перепустка до ювілейного залу,

десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,

де статурне сопрано і тенор з широким ротом

(і коли він його роззявляє

на люстру летять солов’ї),

де вишивана публіка так достигає оваціями,

ніби чорна хмара гнівним дощем,

де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,

де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,

а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,

і шукаєш у пустці невидимий акордеон,

але профіль тінистий напівобертається в ложі,

щоб тобі посміхнутись прихильно,

щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,

у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай —

перші неспокійні ночі

перші муки снів дівочі

і найперше слово — кохай

Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу,

обіймаючи акордеон, мов талію прачки,

і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,

цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп,

цим укладачам бруку і швачкам,

вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,

і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,

все горланили: «Білу троянду-у!».

І за першими тактами більшали очі

недорослих танечниць, що, вену вколовши,

вилітали попарно на світло, немов на поміст,

і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…

І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,

поміж двадцятими, поміж тридцятими,

так розмито й непевно напівобертається профіль,

і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —

перші клятви і моління

перші стогони й боління

і таємна перша любов

Ярослав Ґарсіа Лорка

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,

най собі летить конячка панська!

Сніг упав, як піна з вогнегасника.

Вірш запах, як пасіка чи паска.

Був, як темна грамота із титлою

чи земля під сніговим накрапом.

Він тобі зійшов стовпом зі світла

і повив тебе, як чистий прапор —

не словесний порох, не абищиця,

маєш нині світла понад міру,

може, так ніколи й не напишеться

актуальний вірш на захист миру?

Все на світі — колія й баталія.

Хтось про тебе скаже: мій предтеча.

Та й кружляє однострунна талія —

ти б її спинив, бо кровотеча.

Та й слова, намовчані і зіткані

із безсоння, шкарубкі й первинні.

Та й шукаєш правду під позлітками,

гостру, наче куля в серцевині.

Циган Василь

На чужих наречених — пояси, мов табу.

Зостаєшся один і над глиною постиш.

Вилітає на площу нічний табун —

скільки збіглося коней до тебе на посвист!

Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад.

З кольорової глини ліпи амазонок —

щось горить над чолом (а чолом як Сократ),

і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —

стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,

і промацав натуру в ключиці й гомілці,

щоб украсти в природи цей тупіт копит

і спізнати тотожність у дівці і гілці,

щось міняв, кочував, покидав сам себе,

полишивши у парку ставкових купальниць

(там ще й досі одна романтично гребе) —

не дивися в той бік, будь самотній мов палець.

Будь, як небо, що пише дощами на склі,

відпусти нам борги і торги, і потреби.

Все змішалось: робота і глина, і хліб.

Мов на площу табун, вилітаєш із себе.

Фотопавло

Чи легко упіймати застояне повітря

провулків, архаїчних, немов дагеротип,

коли твоя робітня — завалена дровітня,

і не виходять очі, а іноді роти?

І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,

що клацає намарне пащека-апарат?

Таким, як наші, пискам — не місце у