Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

Але ніщо не могло зворушити статуї, вона стояла мовчазна й нерухома, байдужа до прикрас і дарунків.

Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі,— адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння, тому і звуть її часто Кіпріда. По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами — їх дарували прекрасній богині.

А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись:

— О могутня Кіпрідо! Тобі все підвладне на світі. То зроби так, щоб моєю дружиною стала… — Пігмаліон знітився, не насмілюючись просто сказати: «та, що я вирізьбив з мармуру». Зітхнувши, він повів далі: — схожа на ту, що я вирізьбив з мармуру.

Проте богиня кохання, яка незрима була на святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба.

Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м’якшав, як м’якшає бджолиний віск під променями сонця.

Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє створіння в обійми і поцілував у теплі вуста. Статуя — ні, не статуя, а жива дівчина — зашарілася й підвела ясні очі.

Незабаром увесь Кіпр відсвяткував весілля Пігмаліона й Галатеї — так стали звати красуню. І, кажуть люди, першим гостем на тому весіллі була золота богиня Кіпріда.

АДОНІС

Якось божественний пустун Ерот, натомившися стріляти з лука, прибіг до своєї матері Афродіти, виліз їй на коліна, став лащитись і цілувати їй білі, як морська піна, руки. Богиня обняла сина, притулила до себе його золоточубу голівку, та він, непосидючий, верткий, раптом крутнувся і ненароком дряпнув їй ніжні груди золотою стрілою.

Від сильного болю Афродіта випустила малого з рук, а той, нічого й не помітивши, побіг собі бавитися на схили Олімпу.

А прекрасна богиня вперше відчула, як боляче ранять стріли її сина Ерота. Світ навколо неї наче змінився. Тепер Афродіту вже не ваблять прегарні острови і міста, що присвятили їй люди, збудувавши мармурові храми й вівтарі на шану богині кохання. Не вабить її навіть небесна блакить і захмарний Олімп, де височіє оселя безсмертних богів. Усі її думки линуть до нього — юного мисливця Адоніса, такого дивно гарного, що навіть лісові дріади та гірські ореади не можуть звести з нього очей.

Разом із юним мисливцем Афродіта блукає тепер непрохідними лісовими нетрями, скелястими урвищами, продираючись крізь зарості й хащі. Як любила богиня — ще так недавно! — розчісувати свої золоті коси, маститися духмяним зіллям, вбиратися в пишні строї, прикрашатися золотом і самоцвітами. А тепер, підкасавши до колін свій тоненький хітон, без ніяких прикрас, подряпавши тендітні руки чагарником, збивши об каміння випещені ноги, богиня товаришувала Адонісові у найважчих ловах. Сама нацьковувала мисливських собак на полохливих зайців, сама сурмила в ріг, женучи гірських оленів та струнких сарн. Але, зачувши ведмедя, вовка чи вепра, далеко обминала їх і вела за собою Адоніса.

— Любий, — благала вона, — не чіпай великого звіра, це небезпечно. Твоя сміливість може стати згубною для нас обох. Лютий звір не пожаліє ні вроди твоєї, ні квітучої юності.

Слухався Адоніс мудрої ради своєї коханої, поки вона була поруч. Та якось полетіла Афродіта на білих лебедях до Кіпру, а юний Адоніс подався знову на лови. На той раз його хорти вистежили величезного вепра. Валуючи на весь ліс, погнали вони звіра до лісової галявини, де вже чекав Адоніс, піднявши гострого списа.

Ось вилетів з-за кущів звір, і ту ж мить спис дзвінко розітнув повітря та ввігнався вепрові в бік. Оскаженілий з болю звір люто кинувся на мисливця і щосили втопив страшні свої ікла юнакові в тіло.

Упав Адоніс, підпливаючи червоною кров’ю. Тяжкий смертний зойк вирвався з його вуст, і той зойк здалеку почула Кіпріда. Мерщій завернула вона тремкими руками білих лебедів, помчала до лісу, і от вона вже схилилася над коханим. Дивиться богиня на страшну рану, а в серці її рана ще страшніша, ще незагойніша.

Безпорадна, мов смертна жінка, богиня пестить Адоніса, обіймає, промовляє ніжні слова, палкими цілунками прагне зігріти похололе тіло. Та ніхто — ані смертні, ані могутні боги не можуть повернути до життя того, кому безжальна Мойра обірвала нитку життя. — Ні, не все на світі підкоряється смерті,— вигукнула в нестямі Афродіта і знову, вмиваючися сльозами, припала до юнака. — Адонісе, я назавжди лишу на землі прекрасну згадку про тебе!

Вірні Кіпрідині подруги Харіти — вічно юні богині краси й радості — підняли юнакове тіло і понесли на смертне ложе, перевите гірляндами з квітів. Відчувши смерть свого господаря, завили собаки, швидкокрилі птахи понесли далеко в ліс сумну звістку, і заплакали жалісливі дріади: «Прекрасний Адоніс помер!» Тужно підхопили ці слова ореади, що живуть високо в горах, і там залунало: «Прекрасний Адоніс помер!» А в глибокій ущелині невтішно вторувала їм німфа Ехо: «Адоніс помер!»

Там, де впав поранений юнак, зосталася ще тепла кров. Афродіта бризнула на неї пахучим нектаром, і враз на тому місці розцвіла ясночервона квітка.

І тепер щовесни на лісових галявинах розквітає прекрасна згадка про юнака, що його кохала сама Афродіта, — ясно-червоний горицвітадоніс. Тільки життя в тієї квітки недовге, як недовге було юнакове життя. Лише кілька днів пломеніє вона на осонні у лісі, а потім від найменшого подиху весняного вітру її пелюстки опадають додолу.

МІДАС

Гордій, один з перших володарів скелястої Фрігії, походив з простих селян. На згадку про це він поставив у Зевсовім храмі свій віз, прив’язавши до нього ярмо, та так міцно, що годі було розв’язати той вузол. А як на те Піфія у Дельфах прорекла: той, хто це зробить, стане панувати над усією Азією.

Минали одне за одним століття, та ніхто не міг упоратися з тим вузлом. Тільки згодом Олександр Македонський зробив це швидко і просто: він розрубав Гордіїв вузол ударом меча.

Так от, у Гордія був син Мідас, який після нього владарював у Фрігії. Мідас відзначався веселою вдачею, але великим розумом похвалитися не міг.

Над усе він полюбляв