Читати книгу - "Розгром"

— Вас?!?… — як не скрикнуть обидва коменданти. Ортскомендант аж підскочив, а фельдкомендант ляснув себе стеком по халяві, наче вистрілив.

— Фюнфціґ марк єдес більд??!..

Запанувала тиша.

— Фюнфціґ марк цузамен! — прорік Матіс призирливо, безапеляційно.

ДОЛМЕТЧЕР так само призирливо:

— Зрозумів?.. Це тобі не Сталіна малювати…

ГРИЦЬ зблід. Посміхнувся самими кутиками губів і до долметчера, гордо випроставшись:

— Перекладіть… Скажіть, що я зле володію німецькою мовою і мене зле зрозуміли… Я хотів сказати — «фюнф ціґ пфеніг фюр єдес більд»… по 50 феніків кожна… Разом — дві марки і 50 феніків…

ДОЛМЕТЧЕР переклав.

— Ґут, — сказав Ортскомендант і вийняв гаманець. Поки він вибирав дві марки і добирав старанно 50 феніків дрібними, ДОЛМЕТЧЕРИ зняли чотири картини із стін і підійшли до мольберта по п’яту…

— Пробачте, будь ласка, — промовив Гриць через долметчера до Ортскоменданта чемно, хоч і безвиразно кладучи плату на стілець. — Цей портрет ще не зовсім сухий… Коли б не попсувався…

— А скільки ще йому сохнути?

— Чотири-п’ять днів…

— Ґут…

Лаштуються виходити. Долметчери вже в дверях тримають картини, мов би святі образи, на руках. МАТІС щільно натягає рукавички, дивлячись з-під лоба на Ольгу. Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернув раптом увагу на ГРИЦЯ:

— Гм… (обійшов його кругом, розглядаючи милицю та порожній рукав полотняної сорочки, покрутив головою — і враз запитав усторч, суворо, офіційно):

— Солдат?!.

— Ні…

Всі — і німці й долметчери перезирнулися змислово: — «Гм», «Гм»…

— Красний солдат?… Большевик?..

— Ні…

— А руку й ногу де одбіг? А?.. (єхидно так, ловлячи на брехні).

— На Біломорканалі… Іх вар цен яре ін большевістен ґефенгніс гевезен…

— А-а… Ґут… — Ще раз глянув на портрет своєї любки.

— Унд віфіль таґе вартен?

— Фір-фюнф…

Ортскомендант незадоволено і швидко-швидко щось забелькотав. Долметчер (ДРУГИЙ) переклав суть того белькотання:

— Щоб був готовий за два дні!

— Але ж…

— Наказ!!. Розумієш «наказ»?.. Як не висохне — будеш повішений.

І ВСІ РУШИЛИ. Останній МАТІС, коло ОЛЬГИ зупинився і довго дивився їй в обличчя з-під лоба, в її одверті, чисті, сміливі очі. І раптом:

— Звідки ТИ знаєш моє прізвище?

— Я щодня читаю Ваші прекрасні відозви до українського населення, підписані Вашим прізвищем…

МАТІСОВІ пересмикнуло обличчя від того надто чемного і тим самим убійчого жіночого контральта. Впиваючись очима, аж подався вперед:

— А де твій муж? Большевик?

ОЛЬГА витримала погляд спокійно:

— На Сибіру… В концтаборі…

— Та-ак?.. (не то здивовано, не то задоволене) — Як ти називаєшся?

— Ольга.

— А-а… Ґут!.. — рушив до дверей. Але зупинився, щось надумавши, обернувся:

— Гм… (і повільно значуще) — Звідки знаєш так німецьку мову? (а очима пильно). Ну?..

— Я люблю мову Ґете, Шіллера, Шпенґлера, Ніцше…

МАТІС збуряковів, роздратовано поляпав враз стеком тихо по плащі:

— Я спитав — звідки ти знаєш мою мову?!

ОЛЬГА щиро здивувалась:

— А чому б мені не знати вашої мови, герр?..

Стек затремтів і заходив жвавіше, та МАТІС лиш засопів. Налаштовуючись на допит, він помітно закіпав, сперся ногою на стілець:

— Прошу не забуватись… Я спитав звідки ти знаєш мову?.. Ти — жидівка?!.

ОЛЬГА зблідла від обурення, але володіла собою, промовила тихо й спокійно:

— Мову я знаю змалку…

— Гм… (призирливо) — як матірню мову, значить!.. Хто ж твоя мати?

Тут ОЛЬГА, як кажуть, зірвалась, — з досадою і зненавистю наставилась очима на Матіса, знизала плечем («От ще пристав чорт!»)… А тоді стріпнула головою з викликом, примружившись:

— Моя мати??. Добре! (і майже крикнула йому в лице енергійно, аж з сльозами в голосі, гордо піднісши голову) — МОЯ МАТИ (павза) БАРОНЕСА… ТАК, БАРОНЕСА фон… фон УРАБАН!!.

Вона скінчила з особливим притиском і метнула очима.

Стек враз перестав рухатись… МАТІС витріщив очі, змішався, так ніби йому з усієї сили ударили в обличчя.

Розгублено і нервово став натягати вже натягнені рукавички… Зробив крок назад, а тоді шпарко обернувся і пішов…

— До побачення, гер Матіс! — промовила Ольга з чемною усмішкою навздогін.

МАТІС лише козирнув у дверях, не обертаючись, і хряпнув ними. Втік.

А ОЛЬГА стояла і грала тремтячими ніздрями, дивлячись в зачинені двері.

Нарешті глибоко-глибоко зідхнула.

7

Заломивши руки, КАТРЯ впала на ліжко:

— Хами!.. ХАМИ!!. — і забилась в риданні. — Варвари… Зулуси… Ні, хами!!. Ой, Боже ж мій, Боже мій!.. — жмакала подушки, здригалась в страшних конвульсіях нестримного плачу.

ГРИЦЬ взяв із стільця гроші. Довго дивився на папірець… А тоді зубами й пальцями подер його на дрібні шматочки і разом з феніками брязнув об підлогу:

— Маєш уряд, мала!.. — і зареготався — От ми нація!.. Нам стільки випало безпардонного глуму — ха-ха-ха — ідійотів всіх мастей, що лишається тільки сміятись… Ха-ха-ха!.. — Помалу тамує голос і так в корчах мовчазного сміху стоїть, похитується…

А ОЛЬГА посміхалась радісно, поглядаючи на обох, посміхалась… і з робленим трагізмом:

— Мої нещасні, мої бідні унтерменші… Ну, й ну…

КАТРЯ кинулась до ОЛЬГИ, шалено обіймаючи й цілуючи:

— Олю!.. Скажи… Є у Києві уряд?..

— Який?

— Наш… український… З Винниченком…

ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.

— А де ж наш уряд?. Ольго!..

ОЛЬГА сумно:

— Ти його бачила…

— Боже мій!.. Але ж це жах… Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..

ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й… махнула рукою…

8

Увійшла МАТИ.

ОЛЬГА:

— А-а… Моя баронеса!.. Моя більша за всіх баронеса!.. Матуся!..

ВСІ ОБСТУПИЛИ ОЛЬГУ… Скидають з неї мокрий плащ… ОЛЬГА в подертих чобітках, аж видно пальці… БОРИС притяг альбом своїх малюнків:

— Мамо! Мамо!.. Ось як я малюю… (і тикав його матері) — Це ми з бабусею аж з Києва принесли…

ГРИЦЬ крутить головою: — «Баронеса». Ну й ну… Як ти викручуватимешся… — Взявши з рук Ольги плащ, дивується:

— Звідки ти знаєш його прізвище?..

— Мені сказав поліцай на вулиці — Бойків Микола… А що?..

— А ти бачила, як він був приголомшений?..

ОЛЬГА посміхнулась стомлено:

— Він дурний, як чобіт… Гонористий — як порожній горіх… І похітливий, як жеребець…

КАТРЯ злякано:

— Ото ж… Жди гостей… Ти бачила, як він на тебе дер баньки? А ти ще… з «баронесою» (засміялась та й урвала)… Господи!!..

ОЛЬГА байдуже махнула рукою:

— Я прийшла пішки, любі мої… Через цілий світ пішки… (нахмурила брови та й враз розпливлась в щасливій посмішці, пригортаючи Бориса, що тикав їй свій альбом).

Опустилась на стілець посеред хати і солодко потяглась, простягла натруджені ноги, зідхнула на повні груди:

— Ху-у… Нарешті я вже дома…

Павза.

А потім закинула голову, мляво підняла руки і заломила їх над заплющеними очима:

— Мамо!.. Катрусю!.. Грицю!.. Любі мої!.. Який то все жах!.. який жах…

Павза — антракт

…………