Читати книгу - "Погана"

Він може напасти будь-якої миті. Доведеться вивчити кілька карколомних прийомів, щось із дзюдо чи джіу-джитсу. Хлопець на екрані показує, що робити, якщо на вас нападає якийсь брехливий сицилійський покидьок. Він демонструє, як відповідати на удари кулаком чи лобом в обличчя, на копняк чи штурхан коліном у пах. Я переглядаю відео знову й знову, намагаючись запам’ятати всі рухи. Він усе повторює: «Не ускладнюйте». Він говорить: «Це просто». Маячня. Він рухається надто швидко, я не можу за ним навіть простежити. Потрібна практика, щоб чогось навчитися.

Дзінь.

Що це?

Застосунок блимає новим сповіщенням. Я натискаю на крихітну іконку та підношу телефон ближче до очей, щоб прочитати. Я не надто добре бачу, а в очах у мене все розпливається, але схоже на «Бухарест, Румунія». Так. Попався. Він там. Якщо той гівнюк у Румунії, то саме туди мені й треба. Ти зможеш, Алві, крихітко. Ти Диво-жінка. Лицарка-джедайка.

«Цить, серце, цить; Не м’якніть, м’язи, і тужаві станьте, Й держіть мене»[19]…

Почалося, бля.

Гмммм, Румунія. Цікавий вибір. Хотіла б я знати, чого Ніно туди попхався.

Треба йти по квиток.

Я сплачую за рахунком. Скільки? Байдуже. Я тепер багата, можу це собі дозволити. Шампанське – це одна з життєво необхідних речей, таких як «Поп-Тартс», «Прінґлз» чи кокаїн.

Щойно опинившись на борту, я починаю шкодувати, що так поквапилася. Що я робитиму, якщо знайду його? Я не тренувалася з самооборони. У мене немає плану.

Я сильно б’юся лобом об спинку сидіння переді мною.

Це не дуже допомагає.

Мені на коліна падає дурний відкидний пластиковий столик. Я штовхаю його назад угору: бех!

– У вас там усе гаразд, мадам?

У стюардеси голос мов у наглядачки – суворий, жорсткий і серйозний.

– Ні.

Ку-ку, ку-ку.

– От же ж бляха-муха – як не Бет, так той дурний годинник.

– Гей! Я вам не заважаю? – долинає голос спереду. Це хлопець, що сидить у кріслі переді мною.

Я кажу:

– Що таке, крихітко? Хочеш до «Клубу десятитисячників»?

Він кривить обличчя та відвертається.

Я різко озираюся до проходу. Стюардеса здається невдоволеною. Засмученою. Вона вдивляється у мій ряд сидінь, лоб у неї стривожено морщиться.

– Мадам? – повторює вона знову.

Вона трясе наді мною своїм блискучим шиньйоном, мандаринові губи складені в тонку оранжеву лінію. На ній щільно затягнута темно-синя краватка й біла бавовняна сорочка. У неї вузесенька осина талія. Я читаю на бейджі її ім’я: «Ґертруда».

– Коли ми вже, в біса, сядемо в Румунії? – Я більше цього не витримаю.

Спираюся щокою на спинку мого сидіння й дихаю крізь пінисту подушку; вона пахне чужим волоссям.

– Ми приземляємося в Бухаресті за три години, мадам. Ми щойно злетіли.

– Можете принести мені ще вина? – питаю я.

– Я думаю, ви вже випили достатньо. Я не можу вам подати ще більше.

Я закочую очі. Починаю говорити голосніше:

– Я випила достатньо? Ви що, смієтеся? Я випила одну маленьку, крихітну, мікроскопічну пляшечку слабоалкогольного «Шардоне», такого бридкого, що я ледь його проковтнула. – Я не рахую випите в аеропорту, це було в іншому часовому поясі.

Я відкидаюся на сидінні й заплющую очі. Западає тиша. Поряд нікого немає. (Пасажир по сусідству встав і перейшов на якесь інше місце. Не знаю чому.) Я просто хочу спати. Мене нудить від усього цього лайна. Якщо я відключуся, то мені не доведеться думати про це. Уві сні має бути краще за це. Це просто жахіття.

На поверхню води спливають бульбашки. Басейн бездонний і чорний. Її тіло опускається дедалі глибше, яскраво-біле в місячному світлі, бліде, як примара. Ніч темна. Зірки зникли, а повний місяць ховається за деревом. Глуха, непроникна тиша поглинає нас, немов хмара. Я шукаю в темряві її обличчя.

Буль.

Буль.

Буль.

Буль.

А потім бульбашок більше немає.

Вона мертва.

Я перехиляюся далі через край. Дивлюся, але там нічого немає. Тіло Бет зникло. Розчинилося. Я вдивляюся в безодню. Спалахують два яскраві вогники. Її очі? Бути не може. Та що за хуйня? Що відбувається? Її руки тягнуться з води до мене. Вони довгі й білі, нескінченні, наче вугри або варені спагеті. Її руки чіпко хапають моє горло. Я не можу дихати. Задихаюсь. Її пальці стискаються міцніше. Вона тягне мене вниз. Мої ноги ковзають на кахлі, і я падаю в воду. Вона змикається над головою. Я намагаюся зітхнути, вхопити повітря.

Я нічого не бачу, але потім два яскраві вогники блимають, сяють. Обличчя в неї вже не її, а клоуна.

– Хто ти? – питаю я.

– Я Містер Бульбашка, – каже Бет.

Сучка, вона знає, що в мене коулрофобія[20].

Вода вихором засмоктує мене. Я обертаюсь, обертаюсь. Єдине, що я бачу, – це клоун. Круглий червоний ніс, два жовті ока. Навколо її губ розтерта кров.

Вона сміється. Її сміх перетворюється на крик. Але це я кричу.

День другий. Крадій
Десять років тому

Субота, 7 травня 2005 року

Лоуер-Слотер, Ґлостершир

Бет калатає у двері ванної кімнати.

– Алві? Ти знову блюєш?

– Ні.

Я змиваю унітаз.

Вона знову б’є в двері.

– Впусти мене.

– Від’їбися.

– Я непокоюся через тебе.

Я закочую очі.

– Гаразд, іду.

Дурнувата сестра. Скрізь свого носа пхає. Тепер, коли в неї є скобки та спортивний ліфчик, вона вважає себе головною, зовсім дорослою.

Полощу зуби освіжувачем. Випльовую. Він страшенно м’ятний. Пече мені в роті.

Утираю обличчя рушником і розглядаю себе в дзеркалі. Два нових прищики. Жодних слідів блювоти. Я відчиняю двері. Хай буде шоу.

Бет уривається всередину. Зачиняє за собою двері на клямку.

– Сядь, – каже вона.

Я хмурюся. На її обличчі написана тривога, ніби їй не похуй.

Вона показує на унітаз:

– Сядь. Будь ласка.

Я закриваю кришку і сідаю на холодний жорсткий пластик. Круто. Починається, знову…

– Алві, – каже вона.

– Доки ти ще не почала – я не блювала.

Я схрещую руки на грудях й сідаю прямо. Жодних доказів: вони усі зникли.

Елізабет підводить свою бездоганну бровку, потім бере лавандовий освіжувач повітря й оббризкує кожен дюйм кімнати. Моє обличчя вкривають крихітні краплинки. Я задихаюся від тієї хімії. Вона зводиться навшпиньки, щоб відкрити маленьке віконце ванної. Крізь нього вривається потік холодного повітря.

– Гаразд, зрозуміла, про що ти.

– Алві, – каже вона тим своїм скімливим голосом. – Я бачила у смітнику три порожні коробки від «Прінґлз» і п’ять пакетиків з-під полуничних «Поп-Тартс».

– То й що?

– Сміття викидали вчора.

– І?

– Ти сточила все це за сьогодні.

Чорт, вправно в неї виходить. Як у шпигунки якоїсь. Вона могла б працювати в MI5.

– Чому це саме я? Може, мама теж їла?

– Лише тобі подобається сир із цибулею.

Бет втуплюється мені в очі. Я можу прочитати її думки. Вона вважає, що бачить мене наскрізь.

– Знаєш, те, що з тобою робиться, має назву.

– Та невже? Тебе також можна багатьма словами назвати… – кажу я.

– Алві, це називається булімія. І це не смішно.

– Це не твоє життя. А моє, – відповідаю я.

– Про що це ти взагалі? – Вона дивиться на мене, схиливши голову. Стурбовано закушує губу. – Алві, будь ласка, ти маєш зупинитися. Я серйозно. Це може тебе вбити.

Я спираюся головою на прохолодні білі кахлі на стіні ванної.

Якщо я просто