Читати книгу - "Аутсайдери"

Не обертаючись, Максим до болю замружив очі й заплакав. Мама починала марити. Він не хотів запам’ятати її такою, як зараз. Хай вона назавжди лишається тією усміхненою жінкою, яка полюбляла співати сонячним ранком і готувала найсмачніший пиріг на кожен його день народження. Хай саме цей образ супроводжує його решту життя…

Яків ішов коридором поруч із ним, залишаючи палату позаду. Вони не розмовляли, бо жодні слова не мали сенсу.

Симона не полишала думка, що в усьому винні клони. Він навіть згадав фільм на цю тему — «Атака клонів» чи як там його. Так і тут. Подібні літературні посиденьки були схожі одна на одну, як сусідні серії якогось нескінченного мексиканського теледопінгу для домогосподарок. Чи так він уявляв богему, коли писав першу книжку? Він відчував себе тут зайвим, вештаючись поміж столів, як те гидке каченя, а в поглядах читаючи лише поблажливий інтерес — а, це той самий, «колишній». Легка усмішка, яку Симон начепив перш ніж увійти сюди, вже звела м’язи обличчя судомою. Приблизно через тридцять хвилин свого перебування тут він відчув перші прояви клаустрофобії, проте все ще намагався стримувати бажання поліпшити настрій гранчаком, і досі це йому вдавалося.

Місцем проведення заходу виявилося фойє старезного будинку культури сталеливарного заводу, де тріщини у стінах вдало маскувалися паперовими гірляндами та портретами літературних класиків. Сцену символізувало дощане узвишшя в одному кутку, по якому вже розгулював конферансьє з аркушами тексту в руці. Наскільки можна було зрозуміти, вечір присвячувався виданню першої збірки віршів якоїсь молоденької поетеси. Симон уже давно примітив винуватицю — біляве дівча років двадцяти сором’язливо стояло біля стіни, ніяково озираючись навколо. Схоже, вона й досі не усвідомлювала, що увесь галас саме через неї. Так, він міг її зрозуміти. Згадувався власний перший вихід у люди, коли він так само перелякано готувався до визнання. До речі, набрався він тоді, як чіп…

Хтось торкнув його за лікоть, і Симон здригнувся, розплескавши мінералку, яку тримав у руці. Поруч стояв Замбіцький, хитрувато посміхаючись — мабуть, насолоджувався його стражданнями.

— Сорок хвилин. Політ нормальний?

— Я мав би звикнути, що ніщо ніколи не розпочинається вчасно, — пробурмотів Симон, допиваючи воду. — До речі, ти знаєш, що клони серед нас?

— Здається, ти вже підкріпився? — Замбіцький втягнув носом повітря.

— На жаль, ні. Оно, — Симон витягнув руку зі склянкою в напрямку рудої круглобокої дами в окулярах-«хамелеонах», яка замислено жувала грінку неподалік від них. — Таїсія Савицька, дамський роман. Чотири роки тому вона брала в мене автограф. Сьогодні вдає, що мене не існує.

— І що?

— Мій висновок: вона — клон. Хтось зробив із Таї точну копію й випустив у люди, попередньо стерши з її пам’яті всі згадки про мене. Що скажеш?

— Коли ти не п’єш, то кажеш розумні речі, — вишкірився той.

— А оно — Анатолій Лебідь, який колись збирався писати свою нову книжку в співавторстві зі мною, — продовжував Симон. — Та сама історія.

— Ти маєш рацію. Вибач, мушу ще зустрітися з пресою, — Замбіцький ляснув його по плечу. — Хай клони, але не пий сьогодні нічого міцнішого від шампанського. Побачимось…

— Єретик, — пробубонів Симон, дивлячись, як той зникає в натовпі. Він підійшов до столу і взяв бутерброд із сиром, потай кидаючи погляди у дальній куток, де хлопець у білій сорочці вишикував на стійці ескадрон пляшок із паливом. Виглядали вони набагато привабливіше, ніж дешеве шампанське та кока-кола на столах. Не настільки ще в нас цінують літературу, щоб дозволити письменнику безкоштовно промочити горло…

Початок дійства ознаменувався гучною фонограмою «Польоту валькірій», і Симон зміг нарешті зітхнути з полегшенням. Голови присутніх повернулися до імпровізованої сцени, де конферансьє добре поставленим голосом мовив у мікрофон:

— Пані й панове! Леді та джентльмени! Любі гості! Наш вечір, присвячений сходженню на небосхилі української поезії нової яскравої зірки, оголошується відкритим!

Пролунали оплески. Дівчина-поетеса, червоніючи, вийшла до ведучого і стала поруч, але він не поспішав надавати їй слово. Зазирнувши в папірець, продовжив:

— …Та спершу дозвольте мені репрезентувати наших спонсорів, завдяки яким ми сьогодні тут зібралися!

Почалося стандартне представлення кожного з меценатів, що перемежовувалося вибухами оплесків. Симон знову звернув увагу на столи. Нічого суттєвішого, ніж шампанське, не помітив, та й на тому спасибі. Він знайшов відкорковану пляшку, націдив повного келиха й повернувся в куток спостерігати за святом. Внутрішній голос ненав’язливо нагадав, що краще б йому сьогодні втриматися від градуса, проте Симон швидко заткнув йому пельку.

Зрештою, потрібний же хоч якийсь стимул, щоб і надалі слухати все це?

Вино подіяло цілюще, поступово навіть презентація почала здаватися не такою вже й нудною. Він устиг наповнити келиха ще двічі до того моменту, як ведучий нарешті вирішив представити поетесу:

— Пані та панове, ось вона, наша почесна гостя! Вітайте — Наталія Білич!

Знову оплески. Дівчина ніяково ступила до мікрофона:

— Дякую, — промовила вона схвильовано. — Дуже рада, що мене запросили сюди… Приємно, що комусь сподобалися мої твори.