Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

На п'яти незасипаних сходинках гранітного кар'єру, на п'яти нерівних монструозних рядках за наказом майора Елліота було поставлено — споруджено! — цей напис, над яким примусово працювали і каменотеси, і будівельники; кожна літера — заввишки з людину. Кожна літера як окрема, скріплена цементом скульптура з уламків таборових бараків, з опор сторожових веж і залізобетонних уламків підірваного бункера… Так Елліот перетворив на пам'ятник не тільки закинутий кар'єр приозерної каменоломні, але й цілі гори.

Звісно, мешканці Моору, Ляйсу, Гаагу та всього приозерного узбережжя намагалися боротися з цим написом у кар'єрі — листами протесту, запевненнями у власній невинуватості, навіть провели на набережній нечисленну демонстрацію і вдалися до саботажу: двічі падали підпиляні нишком опори літер, а одного разу вночі розлетівся на уламки довгий, майже сорокаметровий у довжину рядок, що повідомляв про кількість жертв — несила було на нього дивитись.

Але Елліот був комендантом. І Елліот був достатньо злим та сильним, аби не кидати слів на вітер: він пригрозив, що за кожен наступний акт саботажу він накаже зробити на урвищах, пагорбах та стінах будинків інші написи-звинувачення, ще гірші за теперішній. І врешті-решт величезні літери в кар'єрі стали на повен зріст, кострубаті, пофарбовані вапном, помітні здалеку, стали пліч-о-пліч, немов зниклі безвісти моорські солдати, як вишикувані підневільні робітники на перевірці, як переможці під знаменами свого тріумфу. І хоч би яке жахливе число було закарбоване в них, ніхто не піддавав сумніву, що в кам'яних осипах та у пророслій корінням ялин та сосен землі біля підніжжя напису лежали мерці з барачного табору біля каменедробарки.

Одинадцять тисяч дев'ятсот сімдесят три… Конфісковані таборові книги реєстрації смертей, нескінченні переліки імен, виведені почерком, схожим на орнамент із лез ножів, Елліот тримав під замком у сейфі комендатури і за часів свого режиму діставав їх звідти тільки на роковини Оранієнбурзького миру, але вперше він це зробив у дні, коли в кар'єрі споруджували напис. Під наглядом військової поліції таборові книги цілий тиждень лежали тоді у скляній вітрині біля пароплавного причалу, розгорнуті, виставлені на загальний огляд, а на ліхтарних стовпах уздовж набережної лопотіли на вітрі чорні прапори.

Коли останнього дня цієї виставки прибула інженерна колона і, знищивши «моорське роздоріжжя», почала перетворювати залізничний насип на порожній, нікчемний вал, мати Берінга заткнула воском чутливі синові вуха: брязкіт ланцюгів та зірваних рейок гучно відлунював над селищем та прилеглим узбережжям.

Перелякані цим шумом та буханням кувалд, протягом якоїсь години до насипу збіглися сотні людей. І їх ставало все більше. Навіть з таких віддалених селищ як Ляйс і Гааг були видні стовпи диму від вогнищ, в яких згорали просмолені дерев'яні шпали надважливої магістралі, що сполучала Моор з рівниною та великим світом.

Обурений натовп погрожував солдатам кулаками, викрикував адресовані їм питання, прокльони. Зараз, коли до зими було зовсім небагато, збувалися найгірші чутки про демонтаж залізниці. Зняття з експлуатації! Моор знову відкинутий на узбіччя! Відрізаний від світу.

Солдати незворушно зривали шпали, одну за одною, і звалювали на вантажні платформи, які потім відтягували паровозом далі від озера. Товарняк потроху відповзав у напрямку рівнини, забираючи з собою свою дорогу.

Обурення і розгубленість Моору, здавалося, тільки підбадьорили солдатів: незважаючи на мороз, деякі скинули френчі та сорочки, ніби гарували в літню спеку, і відкрили всім свої татуювання: чорнильно-сині орлині голови та крила птахів на плечах, блакитні русалки, сині черепи і схрещені вогненні мечі.

Один із татуйованих у відповідь на крик і лайку натовпу склав із двох ломиків щось на зразок ножиць і почав танцювати у все вужчому просторі між своїм загоном та мешканцями приозер'я. Він тупотів, кружляючи колами, завів щось жалібне і розіграв гротескну пантоміму, зобразивши, ніби ножиці перерізають йому горло. Не відводячи очей з глядачів, він завивав усе гучніше і помалу перейшов на крик, у якому моорці впізнали власну перебрехану мову: гетьбуряк-гетьбуряк-гетьбуряк!

Двоє-троє друзів танцюриста підхопили цей мотив, відбиваючи такт кайлами, лопатами та кувалдами.

Раптово у повітрі просвистів камінь. І ще один. А за мить злість швиргонула з насипу град жорстви, який полетів на татуйованих напівголих солдатів. Але ще в той момент, коли були кинуті перші камені, начальник варти, сержант, устиг випустити над головами застережну чергу з автомата.

У тиші, яка враз запанувала, чутно було тільки кроки коменданта. Майор Елліот зіскочив з вантажної платформи, відштовхнув убік сержанта, став між притихлим натовпом і готовими до контратаки татуйованими і почав несамовито волати. Кричав він довго — щось про початок, про перший крок, і знов і знов повторював одне дивакувате слово. Це було нечуване досі ім’я: Стелламур.

Берінгу було сім років, коли він втратив свої пташині голоси. Це сталося на одній із запилюжених вистав, які майор Елліот називав Stellamour's Party і влаштовував у кар'єрі чотири рази на рік: серед гранітних блоків та руїн таборових бараків біля каменедробарки Моор повинен був пізнати, що таке спека середини літа чи мороз січневого ранку для в'язня, який в усяку пору року мусить бути просто неба.

Це було одного серпневого дня, спекотного як у пустелі, коли батько Берінга у розпал такої party упав під важелезною ношею, а потім, лежачи на спині, марно намагався звестися