Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

Онисько, Джек, Кузя, Одарочка та Евридіка зібралися погратись у піжмурки.

Кузя почав лічилочку, після кожного слова вказуючи смичком на когось із присутніх.

— Еники-беники їли вареники…

— З чим? — перебив його Джек.

— Що з чим? — не зрозумів Кузя.

— З чим були вареники?

— Не знаю, — розгубився Кузя. — Може, з квасолею. Яке, зрештою, це має значення?

— Визначальне, — пояснив жук. — Якщо вареники не з картоплею, то відразу всіх попереджаю: я не жмуритимусь.

— Чого це? — спитала Одарочка.

— Бо я люблю вареники з картоплею, — ковтнув слинку Джек.

— До чого тут вареники? — роздратовано кинула Евридіка. — Ми ж не обідати зібралися, а гратися в піжмурки.

— Дарма, — вперся Джек. — Або нехай їдять з картоплею, або я взагалі додому піду…

— Гаразд, — поспішив заспокоїти друга хробачок, — про мене, хай будуть з картоплею. Лічу далі. Еники-беники їли вареники з картоплею, Еники-беники пили компот…

— З чого? — знову перебив Кузю Джек.

— Чого тобі ще? — невдоволено спитав Онисько, якому вже не терпілося розпочати гру.

— Компот, питаю, з чого пили? — перепитав Джек.

— Та здався тобі той компот?! — починав сердитися Кузя. — Звідки я знаю? Я ж з ними не пив. Може, з шовковиці, чи з порічок…

— У такому разі, — знову вів своєї Джек, — я мушу усіх попередити: не жмуритимусь, навіть якщо на мене випаде.

— З якого це доброго дива? — роздратовано вигукнула Одарочка.

— З такого, що або хай п’ють компот із молодої картоплі, або жмуріться самі…

— Ну, добре, добре, — промовив Кузя. — Нехай п’ють собі на здоров’я. Я лічу далі. Еники-беники їли вареники з картоплею, Еники-беники пили картопляний компот. Щоб не вдавитися — треба жмуритися!

На останньому слові смичок ткнувся в жабку.

— Одарочко, тобі жмуритися, — оголосив Кузя.

Одарочка відвернулася й почала бурмотіти щось на зразок:

Найлегше було шукати Джека. Він полюбляв ховатися під картопляним листком і, зручно вмостившись, одразу ж брався його поїдати. Жук так захоплювався трапезою, що починав гучно плямкати й підхвалювати улюблені ласощі.

Кузя теж не міг спокійно сидіти у схованці й через деякий час не витримував і загравав на скрипочці, з якою не розлучався ні на хвильку.

Евридіка ховалася ретельно, але щоразу за одним і тим самим гарбузом. Її сховок усі знали, проте, щоб не засмучувати подругу, шукали мишку насамкінець.

Найважче було знайти Ониська. Він завжди обирав таке потаємне місце, в якому відшукати тонкого вужа було вкрай непросто.

Цього разу Онисько ще перед грою постеріг собі нірку в свіжій кротовині. До неї й поспішив, щойно Одарочка почала жмуритися.

«Хай спробують мене тут знайти,» — подумав Онисько і пірнув у темний отвір.

Незабаром до вужа долинули звуки скрипки. «Так, зараз Кузю знайдуть, — подумав він. — Слід залізти глибше, щоб Одарочка часом не побачила мене, зазирнувши в нору.» Онисько заглиблювався в морок підземного ходу.

— Цікаво, а куди він веде? — міркував уголос Онисько, забуваючи про піжмурки і просуваючись вузьким темним тунелем усе далі й далі.

Підземний лабіринт петляв з боку в бік, звиваючись, немов довжелезна чорна гадюка. У ньому було вогко і тхнуло гнилою картоплею. Інколи звивистий коридорчик розширювався, й Онисько опинявся в просторій печері. Далі шлях розгалужувався на декілька ходів, тому вуж мусив обирати котрийсь із них.

Урешті-решт Ониськові набридло шастати в темряві. Він хотів був повернутися додому, але раптом збагнув, що заліз занадто далеко і глибоко, до того ж не знає, як вибратися нагору. Тут вуж згадав про своїх друзів і про гру.

— Овва! — у розпачі вигукнув Онисько. — Тепер мене точно ніхто не знайде. Що ж мені робити?.. Жити тут я не хочу…

Онисько рішуче кинувся на пошуки виходу. Коли він геть охляв і втратив надію на порятунок, попереду заблимав слабенький промінчик.

Зібравшись на силі, бідолаха поповз на рятівне світло.

Заморений, але щасливий, Онисько вигулькнув із кротовини прямо перед Одарочкою.

— Нарешті! — загукала жабка. — Я тебе знайшла!

— Ха! — пхекнув Онисько. — Ще чого! Це я вас знайшов. Але це добре, інакше бути б мені першим у світі підземним вужем…

Городом неквапливою м’якою ходою прошелестіла осінь. Картоплиння пожовкло й посохло, а гарбузи поробилися великими й пузатими. Настала пора збирати врожай.

Колорадський жук Джек походжав між картоплею із заступцем і ніяк не міг вподобати куща, щоб накопати з десяток великих бульб. Одарочка обіцяла напекти смачних картопляників на вечерю.

Нарешті Джек надибав те, що шукав. Він поплював на долоньки, міцно стис держак заступця й заходився копати. Раптом над його головою почулось якесь гудіння.

— Ждоровенький був, Джеку! — озвався хтось до жука.

Джек підвів голову й побачив знайомого джмеля Жоржа.

— Ти чого це до нас? — поцікавився Джек. — У гості?