Читати книгу - "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

— 0! А це що за красень?! — раптом скрикнув професор, побачивши мене.

— Де там красень, товаришу професор? Чорний, як сажа,— заперечив Петрович, і я зайвий раз переконався, що коли людина негарна сама, то вона все і всіх гудить.

— Чудовий екземпляр! Спіймайте його мені, а в лабораторію візьміть хоча б оту облізлу.

Щось підказало мені, що не треба боятися професора, і, коли Петрович відімкнув клітку, я підійшов до професора і сам скочив йому на руки.

— Це чистокровний сибірський кіт! — захоплено мовив професор.— Знаєте, Петровичу, я візьму його до себе додому! От попробуйте, яка м'якенька в нього шерсть!

— А мені все одно — м'якенька чи не м'якенька, — грубо відповів Петрович, — Не беріть його, навіщо вам зайвий клопіт? А Олександра Олександрівна? Ой, перепаде вам від неї!

— Ну, знаєте!.. — спробував був розсердитись професор. Але Петрович не відступався.

— І правильно роблять Олександра Олександрівна, що не люблять кішок. А оцей котяра, бачу, шкідливий!

«Багато ти бачиш! Наклепник! — презирливо подумав я.— Краще халат виправ би!»

— Ну що ви, Петровичу! Я певен, що цей котик зовсім не шкідливий. А знаєте, яке я дам йому ім'я?

Я прислухався.

— Назву його... — тут я трохи не скрикнув від несподіванки. Коли б я сам цього не почув, ніколи не повірив би, що може бути така фантастична збіжність,— Я назову його Лапченком.

— Так я ж і є Лапченко! — вигукнув я радісно.

— О! Йому сподобалось ім'я! – погладив мене професор, — Посадіть його поки що в окрему клітку і нагодуйте, — додав учений і пішов до свого кабінету.

— Слухаюсь, — відповів тип у брудному халаті і так придушив мені шию, що я ледь не ойкнув. Потім він грубо шпурнув мене в порожню клітку.

— Негідник! — обурився я, — Як ти поводишся з чистокровним сибірським котом?

— Я тебе нагодую! — пообіцяв він мені і, взявши стару кішку, кудись поніс її.

«Надто поспішно і не досить обгрунтовано даю я оцінки людям….— покартав я себе,— Я вилаяв його, а він пообіцяв нагодувати мене. Надалі треба бути обережнішим з оцінками, особливо негативними.

На жаль, як виявилось невдовзі, я не помилився, назвавши цього типа негідником. Він не дав мені і крихти, а його слова «Я тебе нагодую!» треба було розуміти так: «Я тебе не нагодую!»

Хоч люди вважають почуття помсти низьким, але, оскільки я не людина, я вирішив дати волю бажанню помститися і не відчув ніяких докорів сумління. Але як це зробити? Єдине, що було в моїй владі – це кинути на свого ворога ніщівний погляд. Я це й зробив, коли перебирався з інституту на квартиру професора.

Я не люблю, коли мене сіпають за хвіст, і з цього боку теперішнє моє життя було спокійне. Дружина професора ставилася до мене не дуже привітно, та я всіляко намагався завоювати її симпатії. Дізнавшись ще від Сергія, що «дія рівна протидії», я не розбив жодної кришталевої вази, хоч їх було тут казна-скільки. Пам’ятаючи намову негідника в брудному халаті, я вживав героїчних заходів, щоб довести, що я абсолютно нешкідливий.

Можу одверто і чесно, без хвастощів, але й без фальшивого сорому сказати, що я цього домігся.

Професор за спеціальністю був іхтіологом, тобто вченим, що займається наукою про риб. Від цього я мав подвійну користь. По-перше, я частенько ласував не лише карасями чи коропами, а то й червоною рибою — осетром, севрюгою, білугою. По-друге, слухаючи розмови професора та відповіді студентів на заліках, які професор інколи приймав дома, я незабаром так наспеціалізувався з іхтіології, що міг би читати лекції малописьменним котам, які їдять рибу, нічого не знаючи про її поводження, життя й хвороби. Зокрема я довідався, що риба живе в воді, а не на базарі, як вважав я раніше, спантеличений тим, що і дружина диригента, і дружина Письменника, і Сергієва мати завжди приносили рибу з базару.

Взагалі я тут добре-таки підвищив свою освіту і розширив світогляд. Я й раніше чув, наприклад, про теорію походження видів Дарвіна, але тільки у професора зрозумів все до кінця. Виявляється, що спочатку на землі не було ні людей, ні кішок, ні собак, ні навіть бліх, а були лише одноклітинні організми, які не мали ні голови, ні рук, ні ніг. Словом, жила амеба — мікроскопічна краплинка протоплазми, але — живої! Ці одноклітинні організми розвивалися, перетворювалися на багатоклітинні і, залежно від умов існування, ставали то водяними тваринами, то наземними. Розвиток тривав сотні мільйонів років, і поступово з'явилася вся різноманітність живого світу.

Найбільше мене вражало в цій теорії те, що амеба, цей одноклітинний, примітивний організм, є предком всіх сучасних тварин і людини. Тобто, не тільки Петренка (прізвище Петровича було Петренко), а й моїм предком та предком професора. До речі, Петренко частенько навідувався до нас, завдаючи мені зайвих неприємностей. Я прозвав його «амебою» за його надто примітивні інтереси. Він приходив до професора додому, коли треба було щось полагодити в квартирі, а то й просто повиносити відра з сміттям чи витрусити килим. Робив він усе це не з любові до праці, а з любові до грошей.