Читати книгу - "Коли боги сміються, Джек Лондон"

За столом мати на всякі лади, без кінця-краю тлумачила, що вона завжди пантрує, як ліпше, і тому Джонні, доївши вбогу вечерю, аж із полегкістю відсунув стільця й підвівся. Одну мить він вагався - лягати спати чи вийти ще на вулицю; врешті, таки подався надвір. Далеко він не пішов. Сів на ганку, підібгавши ноги, згорбив вузькі плечі й підпер голову долонями, лікті поставивши на коліна.

Він ні про що не думав. Він просто спочивав. Свідомість його, можна сказати, спала. Джоннині брати й сестри теж вибігли надвір і разом з чужими дітьми завелися галасливо гратись біля нього при світлі електричного ліхтаря на недалекому розі. Вони добре знали, що Джонні злий і оприскливий, але збиточна дитяча натура підбурювала їх подражнити його. Побравшись перед ним за руки і розгойдуючись у такт, вони виспівували йому в обличчя безглузді й лайливі приспівки. Він спершу відгарикувався лайкою, якої навчився від старших у цеху. А побачивши, що те не помагає, і згадавши про свою гідність, знову поринув у вперту мовчанку.

Менший його брат Віл, найстарший після нього - Вілові допіру пішов одинадцятий рік,- був заводієм у тих витівках. Джонні не дуже полюбляв брата. Джоннине життя було рано затруєне тим, що він весь час мусив чимсь жертвувати, чимсь поступатися задля Віла. І Джонні мав виразне відчуття, що брат дуже багато йому винен і що він невдячний. Ще в ті давні-давні часи, як Джонні сам мав би гратися, йому майже не лишалось на те часу, бо доводилось глядіти брата. Віл тоді був іще зовсім малий, а мати їхня так само, як і нині, день у день ходила на роботу до фабрики. Отож Джонні мусив заступати братові й тата, й маму.

Вілові ті жертви й поступки, видно, пішли на користь. Він був кремезненький, дужий хлопчисько, на зріст уже не менший за Джонні й, либонь, важчий. Здавалося, наче життєві соки з одного перелилися в тіло до другого. Та й не лише в тіло. Джонні був млявий, виснажений, завжди втомлений, зате меншого брата аж розпирав, аж вихлюпувався з нього надмір жвавості.

Приспівки-дражнилки лунали все гучніше. Ось Віл, пританцьовуючи, нахиливсь до брата й показав йому язиком. Нараз Джоннина ліва рука шарпнулася вперед і обхопила Віла за шию, а кощавий кулак тицьнув його просто в ніс. Хоч то було мізерне кулаченя, та било воно, видно, боляче, бо менший брат вереснув не своїм голосом. І всі діти теж злякано закричали, а Джоннина та Вілова сестра Дженні прожогом чкурнула до хати.

Джонні турнув брата від себе, закопав його, як скажений, носаком по ногах, тоді вхопив, повалив додолу, надушив і почав совати писком по землі. Аж ось надбігла мати й зчинила безсилу бурю матерніх жалощів та гніву.

- А чо’ він до мене в’язне! - відрубав на її сваріння Джонні.- Не бачить, що я виморився?

- Я вже такий, як ти, завбільшки! - репетував Віл, тулячись до матері й розмазуючи по обличчі сльози, грязюку та кров.- Уже такий, як ти, а скоро буду більший! Тоді я тобі дам бубни, ось побачиш!

- То йшов би робити, як ти вже такий великий,- відрубав Джонні.- Ось чого тобі треба. Робити б ішов. Час би вже матері до якогось діла тебе притулити.

- Він же ще малий! - обурилась мати.- Ще ж зовсім дитина!

- Я менчий був, як став до роботи.

Джонні хотів був ще виливати своє уражене почуття справедливості, та нараз стулив рота, крутнувся і набурмосений рушив у дім - лягати спати. Двері до його комірчини стояли розчинені, щоб находило тепло з кухні. Роздягаючись напівпотемки, він чув, як мати розмовляє з сусідкою, що забігла до них. Мати плакала, і мову її переривало кволе шморгання.

- Не доберу я ума, що це з моїм Джонні діється,- долетіло до хлопця.- Ніколи він такий не був. Завше ж було покірливе, як ягнятко. Та він таки й є золотий хлопець,- заквапилась вона додати.- Роботящий, і працювати, таки правда, зарано пішов. Та хіба ж я винна. Я ж усе пантрую, як ліпше, ти сама знаєш.

З кухні знову почулося шморгання, а Джонні промурмотів сам до себе, заплющивши очі:

- Ще б пак не роботящий...

Другого ранку мати так само видерла його з обіймів сну. І знов убогий сніданок, і дорога в темряві, і бліде світання над дахами, і знову, відвернувшись від нього, Джонні ввійшов у фабричну браму. Настав ще один день із низки незліченних днів, зовсім однакових.

Все ж бували в Джонниному житті й відміни - тоді, як він переходив на іншу роботу або як йому траплялося захворіти. В шість років він був за няньку меншим братам і сестрам. У сім його віддали на фабрику - намотувати шпулі. У вісім він перейшов на іншу фабрику. Там робота його була навдивовижу легка. Він мав тільки сидіти з паличкою в руці та спрямовувати потік тканини, що лився повз нього. Той потік випливав із пащі машини, обтікав гарячий барабан і плив кудись далі. А Джонні весь час сидів на одному місці, під сліпучим газовим світильником, ніколи не бачивши денного світла, і сам робився ніби часткою машини.

На тій роботі він був щасливий, попри парку духоту в цеху, бо ж, іще дитина, він умів мріяти, втікати з дійсності. Яких лишень чудовних снів не переснив він на яві, стежачи за нескінченною річкою тканини, що, паруючи, текла повз нього. Але одноманітна робота не спонукала ні рухатись, ні думати, і він мріяв щодалі менше, а розум його ставав млявий і дрімливий. Одначе він заробляв два долари на тиждень, а два долари якраз становили різницю між справжнім голодом і хронічним недоїданням.

Та в дев’ять років він ту роботу втратив, захворівши на кір. Видужавши, Джонні пішов працювати на гуту. Платня там була краща, й робота потребувала вправності. Платилося відрядно, і що дужче він