Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

- Чи й мебіль вже ку­пи­ли? Вже обс­та­ви­лись зовсім?- спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя, кот­ра, впо­рав­шись в сто­ловій ко­ло са­мо­ва­ра, увійшла в гос­тин­ну й сіла на ка­напі.

- Вже при­вез­ли й пос­та­ви­ли. Мебіль та­ка гар­на, та­ка гар­на, що й ска­за­ти не мож­на! Нав­ди­во­ви­жу гар­на!

- Така, як оце на­ша, чи яка інша? - спи­та­ла бла­го­чин­на, здер­жу­ючи лег­кий осміх на ус­тах.

Писарша зо­ри­ла швид­ки­ми очи­ма кру­гом гос­тин­ної, бист­ро ки­ну­ла очи­ма по віденських стільцях і про­мо­ви­ла:

- Краща, ніж ва­ша; стільчи­ки такі, як у вас, тільки чер­воні, а ка­на­па й крісла більші й кращі, ніж ваші.

- Чи вікна та двері ви­сокі в но­во­му домі? - спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя.

- Господи, які ви­сокі та здо­рові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять ши­бок: чо­ти­ри вни­зу, а вгорі тільки од­на, дов­га че­рез усе вікно, ще й од­чи­няється зни­зу вго­ру, не­на­че ляд­ка. Та в кімна­тах яс­но, світло! А на стелі в залі ще й кру­жа­ло ви­роб­ле­не по самісінькій се­ре­дині. Гос­по­ди, як гар­но все по­роб­ле­но! зовсім по-панській, - чва­ни­лась пи­сар­ша.

- Чи вже чай нас­то­явсь? - спи­та­ла бла­го­чин­на в Ваті.

- Вже, ма­мо! Ходім пи­ти чай, бо я го­лод­на, - обізва­лась Ва­тя.

- Прошу в сто­ло­ву до чаю! - обер­ну­лась бла­го­чин­на до пи­сарші, встав­ши з ка­на­пи і важ­кою хо­дою прос­ту­ючи до две­рей сто­ло­вої.

Усі вста­ли й пішли слідком за бла­го­чин­ною ря­доч­ком, як пли­вуть кач­ки на ста­ву. В прос­торній сто­ловій на дов­го­вас­то­му столі, вас­те­ле­но­му чис­тою білою ска­тер­кою, вже па­ру­вав са­мо­вар. Ар­темій по­са­див пи­са­ря по­руч з со­бою; бла­го­чин­на сіла з пи­сар­шею по дру­гий бік сто­ла. Ва­тя на­ли­ла ста­ка­ни чаю й пер­ший ста­кан об­нес­ла кру­гом сто­ла й по­да­ла пи­сарші. Пи­сар­ша зир­ну­ла Ваті в очі й не­на­че про­чи­та­ла в їх, в лас­ка­во­му, со­ло­денько­му і ввічли­во­му пог­ляді, при­чи­ну лас­ка­вих зап­ро­син на чай, лас­ка­во­го панькан­ня ко­ло неї й за­побіган­ня лас­ки. В пи­сарші аж очі заг­ра­ли од то­го нес­подіва­но­го здо­га­ду. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з пи­са­рем, підве­ла тро­хи бро­ви вго­ру, але пи­сар і не ду­мав до­га­ду­ваться, за що то йо­го жінка го­во­рить до йо­го очи­ма, на­тя­кає ус­та­ми й бро­ва­ми. Бу­ло знать, що пи­сар­шу бра­ла не­терп­ляч­ка щось ска­зать чо­ловікові: во­на аж зай­ор­за­ла, за­со­ва­лась по стільці. Ста­рий віденський стілець ле­генько за­рипів під пи­сар­шею.

Подавши усім чай. Ва­тя взя­ла од­ну тарілку з скиб­ка­ми пух­кої свіжої па­ля­ниці, дру­гу тарілку з га­ря­чи­ми пиріжка­ми, знов обійшла кру­гом сто­ла й пос­та­ви­ла тарілки пе­ред пи­сар­шею. Потім во­на вер­ну­лась, взя­ла в од­ну ру­ку мас­лян­ку з мас­лом, в дру­гу мо­лош­ник з мо­ло­ком і знов пос­та­ви­ла пе­ред пи­сар­шею.

- Прошу вас, Фе­одосіє Се­менівно! будьте лас­каві! пиріжки на­ма­зуй­те мас­лом, по­ки га­рячі, бо не­за­ба­ром вже й про­хо­ло­нуть, - прип­ро­шу­ва­ла Ва­тя пи­сар­шу.

«Знаю, знаю, чо­го ти так ко­ло ме­не туп­цюєш! Знаю, знаю! Як кру­титься, як панькається! - по­ду­ма­ла пи­сар­ша, - А ко­лись пе­редніше то ме­не й не про­си­ли до се­бе. Знаю, до чо­го то во­но сто­сується».

Писарша тро­хи не крик­ну­ла до сво­го чо­ловіка че­рез стіл: «Знаю, знаю, до чо­го во­но йдеться!» - і лед­ве че­рез си­лу вдер­жа­ла язи­ка за зу­ба­ми.

О. Ар­темій роз­мов­ляв з пи­са­рем все за во­лосні спра­ви та за но­во­го сільсько­го стар­ши­ну, Леська, кот­ро­го не­дав­но об­ра­ла гро­ма­да.

- От те­пер Лесько тро­хи поп­ра­виться на кра­що­му хлібі, а то він був вже за­нидів, зах­ляв, зовсім опус­тив­ся з своїм ха­зяй­ст­вом. Леськи з давніх-да­вен бу­ли перші ба­га­тирі на селі, а цей чо­гось зах­ляв, скап­цанів, - ска­зав о. Ар­темій і, на­хи­лив­шись до са­мо­го ву­ха пи­са­ря, до­дав ти­хо, - ма­буть, тим, що дур­ний, а дурні усі хля­нуть, бо… по­не­волі му­сять хля­ти.

Писар осміхнувсь.

- Ой дур­ний, їй-бо­гу, дур­ний! - гук­нув о. Ар­темій вже на всю ха­ту. - Тільки ж він хит­рий-хит­рий! Те­пе­реч­ки він поп­ра­виться.

- Може, й поп­ра­виться тро­хи, як не розіп'ється… - зне­хо­тя обізвав­ся пи­сар, - уп­ра­ви­тель вже прий­няв йо­го во­ли й ко­ро­ви на ви­пас на панській луці дур­но, без пла­ти.

- Прийняв? А моїх волів то й не прий­має! - ска­зав о. Ар­темій. - Ото доб­ре буть во­лос­ним! Кра­ще й ви­годніше, ніж по­пом.

- Бо ви, о. Ар­темій, ма­буть, не про­си­ли за це уп­ра­ви­те­ля. Він го­но­ро­ви­тий: не поп­ро­сиш, то сам ніко­ли не до­га­дається да­ти.

- Правда, що не про­сив. Це прав­да! А во­лос­ний, пев­но, й не про­сив, а йо­му да­ли пра­во на ви­пас, - ска­зав о. Ар­темій.

- Е, ба­чи­те, во­лос­ний - інша річ. Во­лос­ний потрібний для уп­ра­ви­те­ля й для діди­ча… Во­ни ма­ють уся­кові спра­ви в во­лості то за лю­дей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а тре­ба кла­няться, тре­ба за­год­жу­вать та піддоб­рю­ваться, - ска­зав пи­сар і при то­му гор­до­ви­то підвів го­ло­ву вго­ру й од­ки­нув свої міцні плечі на спин­ку стільця.

Уся йо­го пос­тать, усей йо­го вид на­че про­мов­ляв: і ми чо­гось варті! І мені му­сить го­ди­ти й уп­ра­ви­тель, і пан, і… ти, от­че Ар­теміє.

Але по очах о. Ар­темія зовсім не бу­ло знать, щоб у йо­го був по­тяг до то­го. щоб в чо­мусь до­год­жать во­лос­но­му та пи­са­реві. О. Ар­темій був над­то са­мостійний чо­ловік, хоч і за­побігав лас­ки в кня­гині, як знач­ної осо­би, та в сусіднього ба­га­то­го па­на діди­ча. По­ки йо­му па­ни го­ди­ли та ро­би­ли яку ви­го­ду, по­ти й він їх хва­лив і за­побігав у їх лас­ки; але як тільки во­ни не да­ва­ли йо­му ніякої ви­го­ди, він мстив­ся, ла­яв їх і об­го­во­рю­вав, скільки бу­ло си­ли, бо був на вда­чу осуд­ли­вий.

Тим Ча­сом Ва­тя, обділив­ши усіх чаєм, врешті на­ли­ла й собі ста­кан чаю й сіла по дру­гий бік пи­сарші. Во­на по­ча­ла лас­ка­во роз­мов­лять з нею.

- Чи час­то бу­ваєте в сво­го па­нот­ця в Скрип­чин­цях? - спи­та­ла во­на в пи­сарші.

- Буваю та­ки час­тенько, бо, ба­чи­те, в па­нот­ця все-та­ки стрінеш­ся з пу­тя­щи­ми людьми, по­ба­ла­каєш, з кимсь по­ба­чиш­ся, щось ціка­ве по­чуєш. А тут… Ет! - ска­за­ла пи­сар­ша, ще й ру­кою мах­ну­ла на са­мо­вар з ко­кет­ли­вою зне­ва­гою, не­на­че мо­ло­ди­ця.

- Чому ж так? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- Та, ба­чи­те, тут не­ма з ким і по­го­во­рить до ла­ду… Ба­чиш­ся тільки з сусіда­ми-мо­ло­ди­ця­ми та з дя­чи­хою, а з ни­ми яка роз­мо­ва? Ет!

Писарша за­пи­ша­лась, знов ко­кет­ли­во мах­ну­ла пальця­ми на дру­гий бік, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла.

«Сама тільки не­дав­неч­ко ски­ну­ла очіпок, а вже й роз­ма­ха­ла­ся ру­ка­ми й на мо­ло­диць, і навіть на дя­чи­ху», - по­ду­ма­ла бла­го­чин­на.

- То ви б частіше до нас за­хо­ди­ли та й по­ба­ла­ка­ли б з на­ми й роз­ва­жи­ли се­бе тро­хи, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам, ма­туш­ко, але… мені якось ніяко­во. Мій ста­рий якось та­ки й ка­зав мені: ходім