Читати книгу - "Правила, які варто порушити. Жити за власним кодексом"

Одного разу я мав дуже повчальну розмову з приятелькою, яка хворіє на хронічний артрит. Я запитав її: «Тебе весь час мучить біль?» А вона відповіла: «Та ні, не мучить. Просто болить і все». Сьогодні більшість людей сприймає постійний біль як страждання. Та моя знайома вирішила поставитися до цього по-іншому, тому вона не вважає свою хворобу за муки. Мене це неабияк уразило, і з того часу я застосовую її підхід щоразу, коли мені стає боляче. І вона має рацію. Коли визнаєш біль, він завдає значно більше страждань, ніж тоді, коли переконуєш себе, що все гаразд.

Ви, мабуть, помітили цікаву річ: якщо вам усе набридло і, втомлені, ви їдете додому після довгого робочого дня в переповненому потязі, а тут хтось із усієї сили наступає вам на ногу, біль досить відчутний; однак, якщо ви граєте у футбол, насолоджуєтеся романтичною прогулянкою за містом або захоплено слухаєте енергійну музику, стоячи в натовпі перед відкритою сценою, такий самий інцидент навряд чи приверне вашу увагу. Це доводить, що відчуття болю залежить від того, як ми до нього ставимося. Якщо ви дозволите йому заволодіти вами та впливати на ваш настрій, він вас знищить. Тож будьте насторожі.

Вам не здається, що нечесно стосовно до себе чи оточення бути роздратованим і пригніченим через те, що якась частина вашого тіла зазнає болю? У юності негаразди зі здоров’ям можна потрактувати так: вам просто не пощастило, та повірте мені, що з віком, найімовірніше, стане нормою, коли той чи інший орган підводитиме вас, відмовляючись вірно служити. Якщо цього достатньо, щоб зіпсувати вам усю радість, то ледве вам виповниться 40 чи 50 років, як ваше життя стрімко погіршуватиметься.

Молодість – найкраща пора, щоб призвичаїтися перемагати біль. Нездужання для молодої людини – це здебільшого лише нетиповий епізод. Немає на що скаржитися, якщо порівняти себе з деякими знайомими. Тож виробіть у собі звичку не сприймати головний біль як катастрофу, навчіться переконувати себе, що хворий зуб лише трохи ниє, травмоване коліно – не привід відмовлятися від прогулянки, а екзема насправді не завдає жодного болю, тільки шкіра свербить. Сприйміть усе, як воно є, а потім просто живіть далі.

Якщо ви цілком зосередитеся на неприємних відчуттях, то можете дістатися того рівня, де ви, абстрагувавшись від болю, спробуєте поглянути на нього збоку, та ніяк не зможете пояснити собі, чому «воно болить». Ви лише переживаєте певне відчуття. Дуже цікаве. А тепер повернімося до ваших попередніх занять. Годі розмірковувати над хворобами.

Коли щось болить – необов’язково почуватися нещасним

Коли я був дитиною, мене навчали, що бути нескромним – це непристойно. Постійно треба було принаймні вдавати скромність. Суть у тім, що люди самі можуть розгледіти ваші вміння, ваші таланти, природні здібності, сильні сторони, досягнення та успіхи – їм не потрібно на це вказувати.

Сьогодні в суспільстві цей принцип визнають за правильний, він досить поширений, хоча я особисто не прихильник удаваної скромності. Ви легко можете бути і скромною людиною, і водночас мати гідність. Є, однак, варіант – стати хвальком, але таку поведінку ніколи не вважатимуть правильною.

Проте, коли йдеться про роботу, не можна розраховувати, що ваше керівництво помітить вашу розробку, чи усвідомить, що саме ви запропонували надзвичайно ефективну нову систему, чи згадає про чималий шмат роботи, з яким ви впоралися минулого лютого. Ви маєте розповісти їм про це.

Я знаю людей, які роками майже не просувалися кар’єрними сходинками, не розуміючи, чому інші швидко обходять їх. А причина була доволі простою: вони не привертали до власних успіхів увагу свого боса (чи боса свого боса). Річ у тому, що в сучасному світі бізнесу менеджерам ніколи сидіти й розмірковувати над результатами роботи членів команди. За браком часу вони нічого не помічають, за винятком того, що в них під носом. Тож, коли ви хочете, щоб на ваші здобутки звернули увагу, підсуньте їх під ніс керівництву. А потім покажіть пальцем.

Звісно, і в цьому разі не слід удаватися до вихваляння. Це ніхто не сприймає позитивно. Ви не можете ходити коридорами офісу, вигукуючи на все горло: «Тут ніколи не було продавця, кращого за мене!», та сподіватися, що це комусь сподобається. А питання вподобань відіграє грає тут неабияку роль: менеджмент ніколи не запропонує вам вищої посади, якщо вас усі недолюблюють. Отже, як переконати боса, що ви чудово розумієтеся на тому, що входить до сфери вашої діяльності?

Для початку подбайте про те, щоб вашим ім’ям чітко (проте не нав’язливо) було підписано кожну довідку, доповідну записку – будь-який документ, який ви підготували. Домігшись конкретного успіху, розішліть електронні листи. Я не маю на увазі щось на кшталт «Ну хіба я не геній?». Ідеться про щось доречне: ви можете попросити надіслати відгук, привернути увагу до значного зростання продажу або вдалої операції, поділитися інформацією, отриманою від споживачів. Ви можете навіть увести боса в число адресатів, розсилаючи членам своєї команди лист із подякою за роботу. Це все зверне увагу на вашу відповідальність і водночас не виглядатиме хизуванням. Обов’язково під час атестації згадайте про речі, якими можна окремо пишатися, якщо раптом ваш бос забув про них. А якщо ви досягли особливого успіху завдяки новій системі, підходу, технології, яку запропонували саме ви, тоді за власною ініціативою підготуйте доповідь про потенційну вигоду в разі широкого запровадження вашої новації.

Розумієте? Жодна з цих дій не змусить вашу бабусю звинувачувати вас у нестриманості та самовихвалянні, проте кожна сприятиме тому, щоб ваш хист помітили. Таким чином, коли наступного разу виникне питання щодо кандидата на вищу посаду або ж про підвищення йому зарплатні… ваше ім’я згадають.

Вам треба робити лише одне, аби всі зусилля не виявилися марними, – блискуче виконувати свої обов’язки.

Ніхто на роботі не дізнається про ваші успіхи, доки ви не розповісте про це самі

Як ви почуваєтеся, коли люди застосовують до вас емоційний шантаж? Намагаються змусити вас обманювати, погрожуючи неприємностями в разі відмови, чи просять позичити гроші на подарунок із нагоди дня народження бідолашної бабусі, чи тиснуть, аби ви прийшли на вечірку, бо ви – єдина знайома їм там людина і без вас вони почуватимуться незручно, дарма що ви не маєте жодного бажання туди йти.

Якщо ви певною мірою схожі на мене, то в такому разі відчуваєте обурення, дещо дратуєтеся, що вас використовують, і втрачаєте охоту відгукуватися на прохання, що б то не було. Та найчастіше ми все одно поступаємося, бо люди ставлять нас в умови, коли важко відмовити, не виглядаючи грубим і байдужим. Дехто погоджується через почуття провини[7]. У цьому й полягає розрахунок емоційних шантажистів: вони не переймаються нашими почуттями, для них головне – отримати бажане.

Мене завжди дивує здатність деяких людей, які самі потерпають від емоційного шантажу, без найменших докорів сумління вдаватися до подібних дій