Читати книгу - "Де тирса шуміла, Шиян Анатолій"

Що накажеш робити з ними, кошовий отамане?

Іван Сірко. Приведіть сюди! (Знову у задумі застиг).

Мовчки стежить за ним Шевчик. Козаки вводять людину в пошарпаному

одязі.

(Підводить важку голову, дивиться на невідомого). Хто? З якого краю? Чому блукаєш у плавнях?

Невідомий мовчить.

Ти що, німий?

З'являється пов'язана хусткою дівчина.

Невідомий (глянувши на дівчину, вигукнув). Марія! Марія (пізнавши батька, на якусь мить кам'яніє). Тату!.. Іван Сірко. Маріє! Дочко!..

Кидаються в обійми одне одному.

(То цілує, то дивиться на неї, то знову пригортає її до грудей). Рідна моя!..

Шевчик. Оце диво!

2-й запорожець. Нам більше тут нема чого робити...

Виходять.

Іван Сірко. Хто ж, доню, хто визволив тебе з полону? Марія. Ось він... Дальгат.

Д а л ь г а т. Не сам я визволяв... Мені допомагали друзі.

Марія. Про все вам, тату, я потім розкажу. І як Мурад-Гірей у казематі на смерть закатував свою ханшу Зайтуне, і як мене продав єгипетським купцям... Довіку б мені буть рабинею в заморській стороні, якби не він...

Іван Сірко (обіймає Дальгата). Спасибі. Я дам тобі найкращого коня і зброю різьблену... і одяг дорогий... Ще дам тобі червінців, дам щедрі подарунки. Таке моє веління!

Дальгат. У рідному краю мені загрожувала смерть. Дозволь, отамане, в твоєму війську залишитись.

Іван Сірко. Хай буде так! (Когось у таборі шукає очима). Гей, Шевчику, Шевчику, приймай гостей!

Дальгат. Спасібі, кошовий отамане!

Марія. Спасибі, батьку!

Обоє виходять. Іван Сірко дивиться їм услід.

Іван Сірко. Немовби сон...

Входить писар Перепелиця.

Перепелиця. Про твою радість уже чув...

Іван Сірко. Велика радість, друже. Сьогодні погуляємо на славу! Відзначимо і перемогу нашу, ї мою зустріч з дочкою.

Перепелиця. Зажди гулять.

Іван Сірко. А то ж чому?

Перепелиця. Швидко вісті летять по нашій землі. Іван Сірко. Хтось прибув?

Перепелиця. Он поглянь... Від гетьмана Івана Самойло-вича протопоп Дзеня і гетьманський слуга Квітковський.

Іван Сірко. Недруги мої... Що їм тут потрібно?

Перепелиця. Ти, Іване Сірко, не хмур брів. Адже ти тільки кошовий отаман війська Запорозького, а Іван Самойло-вич — гетьман. Доведеться йому коритися. Доведеться посланців його зустріти як належить.

Іван Сірко. Салютом?

Перепелиця. Такий заведено порядок здавна, тож не нам його ламати!

Іван Сірко. Ламатиму!.. Не буде їм такої шани!.. На кіл би посадив я їх разом з гетьманом!

Перепелиця. І все-таки — це посланці гетьманські. Ти з ними мусиш бути чемним та люб'язним.

Іван Сірко. Знаю! Хай їм грець! Ходімо!

На сцені якийсь час немає нікого. Горить багаття. Входять Марія і

Максим.

Марія (затуляє обличчя руками). Я дуже змарніла.

М а к с и м. Не горюй, Маріє. На волі, в рідному краю, знову радість засвітиться в очах твоїх. Ти забудеш страшні місяці, що їх провела в неволі.

Марія. Ой, не забути мені того, не забути довіку, Максиме! (Плаче). Зганьбили, забрали мою молодість, знівечили красу мою. Мені самій тепер дивитися на себе страшно.

Максим (зриває і дає їй степову квітку). Не ятри свого серця, рідна моя! (Цілує її). Я поцілунками висушу твої сльози. Я ласкою розвію твою журбу. Ти назавжди забудеш страшне лихо, що спіткало тебе в неволі. Не горюй! Ось дивлюсь на тебе і не віриться, що це ти переді мною, що ти жива і я знову бачу твої очі, чую твій голос, Маріє!

Марія. Мені й самій не віриться, що я на волі.

Максим. На волі!..

Чути гомін, музику, співи.

Марія (глянула в той бік). Гуляють запорожці, може, підеш до них?

Максим. Чого ж мені йти? Та найбільша радість для мене — бути з тобою.

Марія. Максиме, а чому досі ти нічого не сказав мені про Оксану? Про мого брата... Я ж питалася...

Максим одвертається.

Чомусь криєшся від мене... Де Оксана?

Максим. На хуторі Грушівка... Поблизу Хортиці... Тільки... Марія. Говори...

Максим. Не знаю, чи можна. Ти ще й сама така слаба... А сталося це з нею тоді... Марія. Ну?..

М а к с и м. Як твого брата... після бою...

Марія (скрикує). Вбито? Романа вбито? Ой мамо!.. (Вражена страшною вістю, вибігає).

Максим. Маріє! Маріє! Та куди ж ти?.. І навіщо я сказав їй правду? (Вибігає слідом за нею).

З'являється група козаків.

1-й козак. А я присягаюсь, що наш отаман Сірко самого чорта бачив...

2-й козак. Брешеш!

1-й к о з а к. А я присягаюсь...

2-й козак. Де він його міг бачити? Ну, де?

Входить напідпитку Іван Сірко.

Іван Сірко. Що це ви тут сперечаєтесь? 1-й козак. А ось він не вірить, що ти, кошовий отамане, самого чорта бачив.

2-й козак. Невже правда?

Іван Сірко. Було таке. Бачив ріжки і хвіст... Пішов якось купатися до Дніпра, дивлюсь, а він хлюпочеться у воді.

2-й козак. І що ж ти... дуже злякався?

Іван Сірко. Чорта? Спочатку злякався — нечиста ж сила! А потім вийняв пістоль, прицілився... Він тільки мликнув у воду...

2-й к о з а к. А ти, кошовий отамане, коли з чортом зустрівся... тверезий був?

Іван С і р к о. Не дуже... Ми перед тим промисел учиняли в татарських улусах. Повернулися з багатим ясиром. Добре погуляли, як оце сьогодні...

2-й козак. Ось ти, Іване Сірко, кошовий отаман, а я простий козак. Вип'єш зі мною?

Іван Сірко. Вип'ю, бо ти добрий воїн!

Цокаються, випивають.

Було... Довелось побачити... Хоч раз у житті, а бачив... чорта!

Виразнішою стає музика. З ходу, один за одним, як вихор, вилітають завзяті козаки-танцюристи. З'являються посли і Шевчик.

Іван Сірко (після танцю запорожців). А що, протопопе Дзеню, добрі в мене воїни? Та від них не тільки кримський хан, а й сам турецький султан задрижить. Гей, Шевчику!

Шевчик. Я тут.

Іван Сірко. Скажи, нехай іще викотять бочку медівки та піднесуть по кварті козакам.

Шевчик. Браття, за мною! (Виходить). Іван С і р к о. І про нас не забудь! Козаки. Дякуємо, шановний отамане!

— За твоє здоров'я вип'ємо!

— За товариство запорозьке! Квітковський. До пана гетьмана Самойловича... дійшли чутки...

Іван Сірко. Квітковський! Може, про діла потім будемо говорити?..

Квітковський. Так отож кажу, до пана гетьмана Самойловича дійшли чутки, нібито отаман Іван Сірко не шанобливо ставиться...

Іван С і р к о. Це хто сказав таке гетьману?

Квітковський. Чутки, пане кошовий, тільки чутки. Тому я хочу пересвідчитися сам...

Іван С і р к о. А ти, Квітковський, чув таку приказку? "Раз спитався пан Івана, чи він любить свого пана?" А Іван відповідає: "Люблю, пане, навіть дуже; щоб вас усі так любили, то ви б давно в землі гнили". (Сміється).

Дзеня. Все жартуєш, Іване Сірко. Злі язики, звісно, чого не наговорять. Цікавились гетьман Самойлович і воєвода князь Григорій Ромодановський, чи готовий ти виступити з своїм військом...

Іван Сірко. Проти кого?

Дзеня. Є відомості, що гетьман Правобережної України Петро Дорошенко хоче з'єднатися з військом турецьким, з військом татарським, розгромити запорожців, збудувати свої міста на Чортомлицькій Січі, у вузькому Дніпрі. Він ладен рідну землю віддати туркам у рабство, аби самому стати гетьманом України.

Іван Сірко. Такому не бувати!

Дзеня. І ми цього не хочемо. Царські війська під начальством князя Ромодановського і гетьмана Самойловича вирушають у похід. Вони ждуть, Іване Сірко, твоєї згоди й підтримки.

Іван Сірко. Бив я татар і ще битиму! Бив яничарів і ще битиму! А тільки знаю, князь Ромодановський не відважиться піти проти турків.

Квітковський. А то ж чому? Цікаво дізнатися чому?

Іван Сірко. А тому, що в полоні у султана знаходиться вже років з десять його рідний син Андрій.

Входить Шевчик, несе кухлі, наповнені медівкою, частує посланців, а потім кошового.

Ще раз вип'ємо за вчинений промисел, за хоробрих воїнів-запо-рожців!

Квітковський (перезирнувся із Дзенею). Він ще ні разу сьогодні не випив за здоров'я гетьмана Самойловича. Д з е н я. Навіть за государя не випив.

Входить Щербак.

Щербак. До тебе я, кошовий отамане, за порадою. Іван Сірко. Говори.

Щербак. Бусурманів пов'язали, як ти наказував, але багато християн, звільнених з полону, не бажають іти до рідного краю.

Іван Сірко. Як це... не бажають?

Дзеня. Зректися рідної землі, рідної віри. Та хто вони, ці люди?

Щербак. Кажуть, це християни і народжені в Криму від українських жінок "туми" — татарчата.

Іван Сірко. Що ж вони хотять?

Щербак. Вертатися назад, до Криму.

Квітковський. Цікаво. Дуже цікаво!

Іван Сірко. А скільки ж їх... бажаючих?

Щ е р б а к. Та майже половина, кошовий отамане...

Іван Сірко. Не віриться... За їхнє звільнення полягли в бою такі воїни... Я хочу глянути на тих людей.

Щербак. Приведу. (Виходить).

Дзеня. Що робитимеш, Іване Сірко, якщо вони справді повернуться до Криму.

Іван С і р к о. Не вірю! Не хочу вірити!..

Дзеня. ...Повернуться до Криму, народять татарчат, а вони виростуть та підуть проти нас війною. Хіба таке не може статися?

Іван Сірко. Може...

Дзеня. Коли б я був на твоєму місці, кошовий отамане... Іван Сірко (пильно дивиться на протопопа). То що б зробив?

Дзеня. Перехрестився б і сказав: "Царство небесне ново-преставленим душам!"

Квітковський. Душам...

Дзеня. То вже не люди — то зілля отруйне, яке треба винищить!

Входить Щербак.

Іван Сірко. Може, передумали? Щ е р б а к. Не передумали, кошовий отамане. Іван Сірко. Тоді... Гукай їх сюди. Щербак. Заходьте!

Іван Сірко (сідає на камені, пильно дивиться на людей, що несміливо входять). Чув я, браття, що ви рідну землю забуваєте, хочете повернутися на чужину. Скажіть мені щиро й одверто: чому забажалося вам іти назад, до Криму? (Наливає чарку).

Звільнений. Дозволь мені, кошовий отамане Сірко, я скажу. (Бере чарку з руки кошового). У Криму в нас е господарства, є хати, садки. Тому нам краще жити там, аніж на Русі, де ми нічого не маємо, де заново доведеться і хати ставити, і на господарство стягатися.

Іван С і р к о. Не вірю я, щоб рідної землі ви не любили, щоб рідну мову забували, покинули народ свій, жили б бусурманами. А хати що ж? Хати можна збудувати, і сади мати, і господарства мати. Немає чого йти вам на чужину.

Звільнений. А ми підемо!

Звільнені. Підемо!

— Ми вже звикли до того краю!

— Наші діти там родилися.

Іван Сірко (стримує себе). Ну що ж, хто бажає, нехай іде з нами, хто хоче до Криму—не будемо затримувать. Звільнені. Ми підемо до Криму. (Ідуть).

Шевчик відбирає невипиту чарку й випліскує з неї мед-горілку. Іван Сірко (дивиться їм услід). Шевчику, наливай!

Шевчик швидко наповнює кухоль, подає Сіркові.