Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Тому дав ляпаса, іншого схопив за груди і трусонув, третьому дісталась зуботичина. Підводились голови, розправлялися солдатські плечі, але не можна було спинити тремтіння легко вдягнутих тіл, і це дратувало Безсалого. Він підійшов до Кузьми Сукачова. Черевики в солдата були драні, одежа зношена. Обличчя посиніло від холоду. Він перемерз ще з ночі і зараз цокотів зубами.

Олександр роздратовано дивиться землякові в очі:

— Перестань!

Обличчя Кузьми наливається кров'ю, синіє...

Сьогодні вранці пронеслась чутка, що дружинникам привезли, нарешті, довгождане обмундирування і на вранішній перевірці будуть його роздавати.

Цієї ночі на території табору дійсно з'явилися двоколки, прикриті брезентом. Дружинників викликали за списком. Ось із шеренги вийшов Метелик. Дали йому гімнастьорку й шаровари. Метелик стоїть, чекає. Повинні ж видати йому шинель і чоботи, бо власні черевики за цей час стопталися зовсім.

— Ступай! Чого стоїш як пень?

Метелик, зрозумівши, що більше нічого йому не видадуть, мовчки одійшов на своє місце. Викликали Кузьму Сукачова. Ткнули до рук обмундирування. Розглядаючи його, він побачив т гімнастьорці криваві плями. Це його вразило. Кузьма не хотів брати такої одежі, намагався її обмінити, але на нього грубо гримнув офіцер, а до двоколки вже підходив слідом за ним третій солдат, четвертий, п'ятий...

Падав сніг, і, хоч було холодно, дружинники не наважувались одягти одержане обмундирування. Криваві плями й дірки від куль вражали кожного. Для всіх було ясно, що цей одяг знято з забитих. Але холод так допікав солдатам, що вони, тамуючи в собі страх і огиду, все ж одягли невипрану одежу.

Того ж дня дружинники повернулися з табору до міських казарм.

5

Ранок наступного дня був на диво теплий, ясний. Високо в небі пролітали з курликанням журавлі. Не встигли вони зникнути з очей, як слідом за ними з'явилися ключі диких гусей. Птахи відлітали на зимівлю до теплих заокеанських країв.

Була неділя. У брянських церквах дзвонили до обідні. Яків Македон і Метелик ішли дерев'яним тротуаром. Шелестіло під ногами пожовкле листя. Пропливало в повітрі, виблискуючи під сонцем, сріблясте павутиння бабиного літа. Дружинники оглядали місто. Багато тут одноповерхових будиночків, добре побілених зовні, чистеньких і чепурних всередині. Вікна в будиночках заставлені квітами, завішані тюлевими або коленкоровими фіранками. Все це нагадувало рідну слободу.

Зрідка зустрічались пішоходи, здебільшого бабусі з дітьми. Одягнені по-святковому, вони йшли до церкви. Дружинники чемно давали їм дорогу, звертаючи з тротуару, місцями такого вузького, що розминутися на ньому було майже неможливо.

Вже двічі їх зупиняли бабусі, допитуючись, чи не знають солдатики про їхніх синів та онуків. Можливо, десь зустрічалися з ними, і називали при цьому незнайомі прізвища.

Згорблені, засмучені, йшли вони до церкви, щоб там подати граматку "о здравії", а потім роздати християнам проскуру, розламану на дрібні шматочки. Дивлячись на бабусь, Яків пригадував матір. Вона, можливо, ось так само йде зараз до церкви, щоб там помолитися за "бранних" воїнів.

— Глянь, Якове, скільки айстр у дворі. І як це вони досі не померзли?

Та не айстри привернули його увагу, а невелика жерстяна табличка з номером.

— Здається, тут,— сказав Яків, спиняючись біля хвіртки.

— Зажди... До кого це ти йдеш? Ми вмовлялися оглянути місто, а ти вже знайомих маєш. Хто ж вони?

— Побачиш зараз.

Перед вікнами одноповерхового будинку густо розрослися кущі бузку, жовтої акації. Саме ця акація нагадала Якову про зустріч з Софією, і почуття образи, болю й гіркоти лягло йому на серце від цього мимовільного спогаду.

— Зайдімо!

Ґанок і невелику веранду рясно оповили стебла дикдго винограду. Листя майже осипалося з нього, але те, що вціліло, було таким яскраво-багряним, наче живила його земля не вологою, а гарячою кров'ю.

Скрипнули сінешні двері, і на ґанку з'явилася дівчина в сірому ситцевому платті. У руках вона тримала вишневу стрічку і, вплітаючи її в золотисту косу, дуже уважно, хоч і трохи насторожено, розглядала невідомих їй людей.

— Здрастуйте! — привіталися дружинники.

— Здрастуйте! — і жде, що скажуть.

— Та які ж у вас айстри хороші! — сказав Метелик, милуючись клумбою,— Я дуже люблю квіти. У мене вдома отакі самі: рожеві, білі, темно-фіалкові.

Дівчина слухала дружинника, але розуміла — не квіти при" вернули їхню увагу, якщо вже зайшли вони сюди.

— Скажіть, тут живе Артем Черкашин? — І цим запитанням Яків немовби доторкнувся' до свіжої рани. Він помітив, як дівчина зблідла, але, швидко оволодівши собою, привітнр всміхнулася. І ця посмішка, наче весняний вітер, зігнала з її обличчя настороженість, заіскрила очі теплом і дружньою щирістю.

— Я догадуюсь... Брат говорив мені про вас. Він ждав...— І знову згадка про брата війнула на неї смутком, притаємним стражданням, що його, певно, не хотілося їй виявляти перед сторонніми людьми, але горе було ще надто свіжим і разючим, і його не можна було приховати: воно відбивалося в її очах, і це добре бачив і розумів Яків Македон. Йому хотілося швидше дізнатися, що з Артемом. Де він? Як зарадити горю дівчини, чим їй допомогти?

— Ви Яків... Яків Македон? Вгадала? — і дівчина довірливо простягнула йому руку.— А вас як звати? — звернулася вона до Метелика.

— Мене? — чомусь здивовано перепитав Метелик і, виструнчившись, відповів: — Костянтином. Костянтин Метелик. А ви, певно, Артемова сестра? Правда, один раз тільки бачив вашого брата. Ну, схожі ви... очима... і взагалі...

— Хіба що очима... Я кирпата,— посміхнулася дівчина, перевівши погляд на Якова Македона. Той не витримав голубих іскор, які щедро випромінювались з її очей, проникали, здавалося, йому в душу, гріли теплом своїм, незрозуміло хвилювали, примушуючи його червоніти.

— Та чого ж ми тут стоїмо? Прошу до хати,— і дівчина широко розчинила перед ними двері.

— А тепер і ви нам скажіть своє ім'я,— прохав Яків.

— Ніна,— відповіла дівчина всміхаючись. І, як промінь сонця, що падає на тиху заводь, змінює її своїм сяйвом, так посмішка одухотворила її обличчя, а особливо очі, і вони тоді засвітились якимсь внутрішнім, невидимим, але незгасним вогнем, що, здавалося, струменів з глибини її чистої, ясної душі.

Та зникла посмішка, і знову сувора зосередженість, як тінь, напливла на дівчину. Виразнішим став її смуток, що його не в силі була вона приховати, і це непокоїло Якова Македона. Йому хотілося швидше про все дізнатися. Але молода господиня, взявши до рук блискучий тульський самовар, сказала:

— Заждіть мене трохи, я зараз...— і вийшла до кухоньки. Кімната була чисто прибрана. На вікнах багато квітів. Біля крайнього вікна стояла етажерка з книгами. Кілька репродукцій з картин відомих російських художників прикрашали стіни. Невелике дзеркало кидало на стіну сонячні зайчики. Під ним стояв круглий столик, накритий дешевою, але чистою скатертиною, а на ньому красувались фотографії, кольорові листівки, розставлені з любов'ю і смаком.

— То де ж Артем? — запитав Яків, коли молода хазяйка повернулася з кухоньки.

— Артема звільнили з роботи в арсеналі, мобілізували і того ж дня відправили на фронт. Певне, вже в окопах десь...

— А чому ж на фронт? — запитав Яків.— Артем — добрий токар... Такі люди на заводі потрібні.

— Токарі потрібні, але не такі, як мій брат.

Сестрі дуже хотілося в цю хвилину поділитися і думками, що їх передумала вона за ці дні, і горем, що лягло їй на серце важким каменем, але вона стримувалась виявляти свої почуття перед людьми, яких іще не знала добре. Може, поговорять вони згодом, коли краще пізнають одне одного.

— Багато наших робітників на фронті. Багатьох уже й на світі нема. А хто скалічений — додому повернувся. На роботу його не беруть... Вдома сім'я голодна...

— Значить, і робітників беруть. Я гадав, їм відстрочка надається од війни,— сказав Метелик.— Гадав, тільки ото ми, селяни, воюємо, а воно, виходить, і майстрові люди до бою потрапляють.

— Потрапляють,— з сумом промовила Ніна.— Досить комусь з робітників поскаржитись, що, мовляв, на заводі важкі умови праці, а чи заробітки малі, чи адміністрація зловживає надурочними годинами,— майстер або управляючий записують прізвище того робітника, а на завтра, дивись, викликають його до військового начальника. А той вирішує одразу: "На фронт!" Вони розуміють добре, хто для них ворог. Ну, ми їх теж бачимо і знаємо добре. Надійде час, робочі люди з ними розквитаються за всю кривду, за всі образи.

Нахмурились у Ніни брови, обличчя стало суворим, навіть грізним. І Яків, спостерігаючи її, подумав: "Молода, а, певне, вже зазнала горя немало".

— Дарма, Артемові й на фронті знайдеться робота. Ми з ним скоро зустрінемось, бо я теж їду на війну сестрою-жалібницею.

І якось не вірилось дружинникам, щоб така молода дівчина могла на це зважитись. Адже Яків і Костянтин добре знають настрої дружинників, знають, що багато з них бояться фронту. Там бої, кров, каліцтво... Там, на полях жорстоких битв, бродить безжалісна, невмолима смерть. Тому дивним видалося для дружинників отаке рішення молодої дівчини, яка невідомо чому хоче рискувати своїм життям...

— Там можуть забити. Війна...— обережно зауважив Яків. Променисті очі дівчини спинилися на ньому.

— А хіба тільки там війна? — запитала Ніна, і, помітивши, як гість одвів очі, вона, не пояснюючи своєї думки, сказала: —

Я повинна туди їхати. Так треба.— І, щоб перевести розмову ка іншу тему, спитала: — Чаю хочете?

Метелик, який дуже любив чай, не міг одмовитись від гостинного запрошення. А Ніна, не чекаючи відповіді, вже дзвеніла посудом, розставляючи на столі склянки і блюдечка.

Яків соромився дівчини, сам не розуміючи чому. То чайна ложечка випала в нього з рук, то розсипав цукор, то, як маленький, наливаючи гарячий чай у блюдце, несподівано залив скатерть і густо почервонів.

— І не п'яний, а от скатерть...

— Нічого... Це нічого. Не звертайте уваги,— заспокоїла гостя молода хазяйка, непомітно стежачи за кожним його рухом. Яків хоч і не дивився на неї, але відчував на собі її погляд і від того ще більше ніяковів.

— Звідки ви родом? — поцікавилась Ніна.

— Ми? — перепитав Метелик.— Ми з України. Є така слобода — Борисівка, там народились, там і жили до війни.

Стінний годинник пробив тричі, і дружинники, перезирнувшись, зібралися рушати.

— До четвертої години маємо відпустку,— пояснив Метелик.— Якщо запізнимось, посадять на гауптвахту.

— Затримувати не стану.