Читати книгу - "Вогонь і крига"

Одноока невдоволено форкнула, а Синьозірка підвела голову і звернулася до цілого Клану:

— На Зборищі я запропонувала знайти Вітряний Клан і повернути його додому. Але Кривозір із Ночешкуром не хочуть їхнього повернення.

— Та вони навряд чи об’єднаються, правда ж? — озвався Сіросмуг. — Вони ж мало не перегризлися за мисливські права на річку.

Вогнесерд повернувся до свого друга:

— А ти хіба не бачив, якими поглядами вони обмінювалися під кінець зустрічі? Вони обоє сплять і бачать, як би накласти лапи на угіддя Вітряного Клану.

— Але чому? — запитала Пісколапка, яка сиділа біля свого наставника, Білошторма.

Білошторм відповів:

— Підозрюю, Тіньовий Клан не такий слабкий, як ми очікували. А в Ночешкура, здається, більше амбіцій, аніж будь-який кіт міг запідозрити.

— Але ж чому Річковий Клан хоче захопити угіддя Вітряного Клану? Вони давно вже розжиріли на рибі з тієї своєї дорогоцінної річки! — вискнула Верболоза. — До височин надто далеко, щоб пертися туди заради кількох кощавих кролів!

Колись прекрасна королева Крапохвістка заговорила надтріснутим від старості голосом:

— На Зборищі деякі старійшини Річкового Клану казали, що Двонога захопили частину їхньої річки.

— Правда, — додала Морозошубка. — Вони казали, що Двонога оселилися в хатинках біля річки і розлякали рибу. Коти Річкового Клану ховалися від них по кущах із порожніми животами!

Синьозірка замислилася.

— Наразі нам слід бути обачними і не робити нічого, що могло б зблизити Тіньовий і Річковий Клани. Ідіть відпочивати. Вітрогоне і Порохолапе, ви йдете в досвітній патруль.

Холодний вітерець шурхотів мертвим листям на деревах над галявою. Коти, все ще перемовляючись, розійшлися по своїх кубельцях.

Ось уже другу ніч поспіль Вогнесерд снив. Він стояв у темряві. Гуркіт і сморід Громошляху відчувався геть близько. Вогнесерда заглушили і засліпили потвори з палаючими очима, які мчали туди-сюди. Зненацька, крізь увесь цей галас, Вогнесерд почув жалісливий плач молодого кота. Відчайдушний крик прорізався крізь гримотіння потвор.

Наляканий Вогнесерд прокинувся. Якусь мить він думав, що то плач його розбудив. Але єдиним звуком довкола було приглушене сопіння котів, які спали поруч. Десь посередині кубла почулося гарчання. Судячи зі звуку — Тигрокіготь. Вогнесерд почувався надто знервованим для сну, тож тихенько виліз на терен.

Надворі було темно. Зірки, які цяткували чорне небо, казали, що до світанку все ще далеко. І далі чуючи, як завивання молодого кота відлунює в його голові, Вогнесерд побрів до ясел, нашорошивши вуха. Він чув кроки за таборовою стіною. Принюхався. То були Темносмуг із Довгохвостом. Вогнесерд відчув їхні запахи, коли вони мітили територію.

Спокій сонного табору передався і Вогнесердові. «Напевне, у всіх котів бувають жахіття про Громошлях», — намагався він заспокоїти себе. Потім заліз назад до кубла і зручно скрутився калачиком у своєму гнізді. Сіросмуг коротко муркнув, коли Вогнесерд ліг біля нього.

* * *

Вогнесерда розбудив Сіросмуг, який тицявся носом в його бік.

— Дай мені спокій, — спросоння пробурмотів рудий вояк.

— Прокинься! — зашипів Сіросмуг.

— Нащо? Нам же не в патруль! — поскаржився Вогнесерд.

— Синьозірка хоче зустрітися з нами у своєму кублі негайно.

Заспаний Вогнесерд підвівся і вийшов із кубла услід за Сіросмугом. Сонце щойно зарожевіло, а дерева навколо табору стояли вкриті памороззю.

Двоє котів пройшли тереном до лігва Синьозірки і притишеним нявкотом заявили про своє прибуття.

— Заходьте!

Із-за лоз, що закривали вхід, їм відповів голос Тигрокігтя. Вогнесерда охопила тривога, коли він згадав свою бесіду із Синьозіркою по дорозі на Зборище. Вона розповіла Тигрокігтеві про його звинувачення? Сіросмуг увійшов до лігва. Вогнесерд із важким серцем вирушив йому вслід.

Синьозірка сиділа у своєму гнізді, підвівши голову і широко розплющивши очі. Тигрокіготь стояв на долівці з піщанику. Вогнесерд намагався зрозуміти, про що той думає, але очі великого кота були так само холодні й незворушні, як і завжди.

Нараз Синьозірка заговорила:

— Вогнесерде, Сіросмуже, у мене для вас важливе завдання.

— Завдання? — повторив Вогнесерд. Заспокоєння і захват умить стерли всю тривогу.

— Я хочу, щоб ви знайшли котів Вітряного Клану і повернули їх назад на угіддя, — оголосила Синьозірка.

— Перш ніж ви упісяєтеся з радощів, зважте, що це може бути дуже небезпечно, — прогарчав Тигрокіготь. — Ми не знаємо, куди пішов Вітряний Клан, тож вам доведеться йти на залишки їхнього запаху. Можливо, навіть на ворожу територію.

— Але ви вже бували на землях Вітряного Клану, коли мандрували зі мною до Місяцескелі, — зауважила Синьозірка. — Їхній запах вам знайомий, як і угіддя Двоногів за височинами.

— Тільки ми двоє? — запитав Вогнесерд.

— Усі інші вояки потрібні нам тут, — нявкнув Тигрокіготь. — Гололист наближається, тож нам треба назбирати стільки свіжини, скільки зможемо впіймати. Попереду багато повень без здобичі.

Синьозірка кивнула.

— Тигрокіготь допоможе вам приготуватися до мандрівки.

Вогнесерд знову неспокійно нашорошив вуха. Синьозірка довіряла своєму воєводі, як і раніше. Чому він був єдиний кіт у Громовому Клані, який не довіряв Тигрокігтеві?

— Вам слід вирушити якомога швидше, — вела далі Синьозірка. — Хай щастить!

— Ми їх знайдемо, — пообіцяв Сіросмуг.

Намагаючись думати про близьку мандрівку, Вогнесерд кивнув.

Тигрокіготь вийшов із ними з лігва Синьозірки.

— Пам’ятаєте, як дістатися до території Вітряного Клану?

— Звісно, Тигрокігтю, ми ж були там лише…

Вогнесерд перебив відповідь Сіросмуга.

— …лише кілька повень тому, — швидко нявкнув він. І застережливо глянув на свого друга. Сіросмуг ледь не вибовкав правду про їхній похід із Круколапом кілька днів тому.

Тигрокіготь вагався. Вогнесерд затамував подих. Чи помітив він помилку Сіросмуга?

— І можете пригадати запах Вітряного Клану? — нявкнув воєвода.

Вогнесерд подумки подякував Вітряному Клану.

Молоді вояки кивнули, і Вогнесерд уявив, як він продиратиметься колючими ялівцевими чагарниками височин у пошуках загубленого Клану.

— Вам знадобляться трави для підтримки сил і тамування голоду. Візьміть їх у Жовтоіклої, перш ніж піти, — Тигрокіготь зробив паузу. — І не забувайте, що Ночешкур має намір сьогодні вирушити до Місяцескелі. Тримайтеся від нього подалі.

— Так, Тигрокігтю, — відповів Вогнесерд.

— Він не дізнається, що ми там проходили, — запевнив його Сіросмуг.

— Меншого я й не чекав, — нявкнув Тигрокіготь. — А тепер у дорогу! Не сказавши більше жодного слова, він повернувся і попрямував геть.

— Міг би й побажати нам удачі, — поскаржився Сіросмуг.

— Мабуть, думає, що вона нам не знадобиться, — пожартував Вогнесерд.

Вони пройшли галявою до лігва Жовтоіклої. Вогнесердові здавалося, що Тигрокіготь виявляє до них таку саму повагу, яку виявляв би до будь-якого вояка. Тож чи могло бути так, що він не зрадник, що Круколап помилявся?

Незважаючи на схід сонця, все ще було холодно, але дрижаки вже не пробирали.

Кубло Жовтоіклої було в самісінькому кінці тунелю, під ялівцем. Великий розколотий