Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Я не хотів вас засмутити,— спокійно мовив Страйк.— Я лише хотів спитати, чи маєте ви здогади щодо причин, з яких вона переодяглася, коли прийшла додому. Коли вона упала, то мала на собі штани і паєтковий топ.

— Та звідки мені, бляха, знати, нащо вона переодяглася? — закричав Соме.— Може, змерзла. Може... Та це в біса смішно! Звідки мені знати?

— Я просто питаю,— відповів Страйк.— Я читав, ви казали пресі, що вона померла в одній з ваших суконь.

— То не я, я такого не казав. Якась сучара з жовтої преси подзвонила мені в офіс і спитала, як називається та сукня. Швачка їм сказала, її оголосили моєю речницею. І так усе перекрутили, ніби я на її смерті рекламу роблю. Наволоч. Чорт!

— Ви не могли б мене якось звести з К’ярою Портер і Бріоні Радфорд?

Соме здавався спантеличеним, розгубленим.

— Що? Так...

Але він почав справді плакати; не як Бристоу, який гикав і схлипував, а безгучно: сльози стікали гладенькими темними щоками на футболку. Він ковтнув, заплющив очі, розвернувся до Страйка спиною, притулився чолом до стіни і затремтів.

Страйк мовчки чекав, поки Соме не витер кілька разів обличчя і не розвернувся до нього знову. Він нічого не сказав про свої сльози, а просто повернувся за стіл, сів і запалив цигарку. Глибоко затягнувшись два чи три рази, він сказав практичним, неемоційним тоном:

— Якщо вона переодяглася, то на когось чекала. Зозулька завжди одягалася згідно з подією. Мабуть, на когось чекала.

— Я подумав те саме,— відповів Страйк.— Але я не знаюся на жінках і їхньому одязі.

— Ні,— кивнув Соме з тінню злостивого усміху на вустах,— і воно видно. Хочеш поговорити з К’ярою і Бріоні?

— Це буде корисно.

— Вони в середу працюють у мене на зйомці: Арлінгтон-терас, 1, в Іслінгтоні. Якщо прийдеш десь о п’ятій, вони матимуть вільний час і поговорять з тобою.

— Це дуже люб’язно з вашого боку.

— Це з мого боку не люб’язність,— тихо відповів Соме.— Я хочу знати, що сталося. Коли ти поговориш з Дафілдом?

— Щойно отримаю до нього доступ.

— Гадає, що дешево відбувся, гаденя таке. Мабуть, Лула переодяглася, бо чекала на нього, авжеж? Навіть якщо вони посварилися, вона знала, що він прийде. Але він з тобою не стане говорити.

— Стане,— відповів Страйк, ховаючи записник і дивлячись на годинник.— Я забрав багато вашого часу. Ще раз дякую.

Поки Соме провів Страйка униз гвинтовими сходами й потинькованим коридором, до нього частково повернулася нахабна манера. Коли вони потиснули руки у прохолодному холі, вимощеному кахлями, жодних слідів сум’яття він уже не виказував.

— Схудни,— дошкулив він Страйкові на прощання,— я тобі тоді надішлю щось у розмірі XXL.

Коли вхідні двері зачинилися, Страйк почув, як Соме кричить до червонокосої дівчини за стійкою:

— Я знаю, що ти подумала, Труді! Ти уявляєш, як він грубо бере тебе ззаду, так? Правда ж, любонько? Ох уже цей великий солдафон.

Труді шоковано завищала зо сміху.

2

Шарлотта прийняла Страйкове мовчання з безпрецедентним спокоєм. Вона більше не дзвонила і не писала повідомлень; прикидалася, ніби та їхня остання брудна сварка, схожа на виверження вулкана, загасила її кохання й звільнила її від люті. Страйк, одначе, знав Шарлотту так близько, як можна знати бацилу, що живе у твоїй крові п’ятнадцять років; знав, що її реакція на біль — це ранити нападника якнайглибше, і за всяку ціну. Що буде, якщо він відмовить їй в увазі — і відмовлятиме далі? Цю стратегію він ніколи раніше не використовував — але іншої не мав.

Час до часу, коли Страйкові не ставало сили (пізно ввечері, коли він самотиною лежав на розкладачці), інфекція спалахувала знову: його оповивали жаль і туга, він бачив Шарлотту зовсім близько — прегарну, оголену, з ніжними словами на вустах; або ж вона тихо плакала й казала йому, що знає — вона зіпсута, лиха, неможлива, але він — найкраще, найщиріше з усього, що вона мала. У такі миті той факт, що їх розділяє лише кілька натисків на кнопки телефону, ставав надто крихкою заслоною від спокуси, і тоді Страйк вилазив зі спальника і на одній нозі стрибав у темряві до порожнього столу Робін, де вмикав лампу і поринав — іноді на години — у матеріали справи.

Раз чи двічі він дзвонив на мобільний Рошель Оніфаде глупої ночі, але вона не відповідала.

У четвер уранці Страйк повернувся на стоянку біля клініки Святого Фоми і три години чекав на появу Рошель, але вона так і не прийшла. Він попросив Робін подзвонити до клініки, але цього разу там відмовилися говорити про відсутність Рошель і відкинули всі спроби добути її адресу.

Вранці у п’ятницю Страйк вийшов до «Старбаксу», а коли повернувся, знайшов у офісі Спанера — той сидів не на дивані біля столу Робін, а власне на столі. Він мав у роті незапалену самокрутку і хилився в бік Робін — і явно сипав дотепами, чого Страйк за ним ніколи не помічав, бо Робін сміялася — ніби мимохіть, показуючи, що їй весело, але водночас даючи зрозуміти, що ворота добре захищені.

— Доброго ранку, Спанере,— привітався Страйк, але легкі вбивчі нотки у його голосі не вплинули ані на виразну мову тіла комп’ютерника, ані на його широку усмішку.

— Як ся маєш, агенте? От приніс тобі назад твій « Делл».

— Чудово. Подвійний лате без кофеїну,— сказав Страйк до Робін і поставив поруч з нею напій.— Пригощаю,— відмахнувся він, коли вона потягнулася по гаманець.

Робін мала зворушливу рису: ніколи не брала з «каси» гроші на дрібні приємності. Перед гостем вона не стала заперечувати, тільки подякувала Страйкові й повернулася до роботи, крутнувшись на стільці так, щоб відвернутися від чоловіків.

Спалах сірника відвернув увагу Страйка від його власного подвійного еспресо й прикув її до гостя.

— Спанере, в цьому офісі не курять.

— Що? Та ти димиш як той димар.

— Тут — не димлю. Ходімо.

Страйк повів Спанера у свій кабінет і замкнув двері.

— Вона заручена,— повідомив він, сідаючи на звичне місце.

— Тобто я дарма пір’я розпускаю? А, та й добре. Скажи, якщо раптом заручини розстрояться; вона — це мій типаж.

—