Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На щастя, не написав. Але з того часу й почалося моє навернення до літератури справжньої. За життя прочитав кілька тисяч книжок — і прози, і поезії, і критики, і драматургії. Є письменники, в яких вичитав геть усе, ними написане, чи принаймні перекладене українською або російською. Є письменники улюблені, є забуті мною. Одним словом, прочитано чимало.
І ще читатиму, доки зможу. Така вже натура. Але з часом дедалі більше розумію, що всього не перечитаєш. До речі, тепер уже хочеться більше не читати щось новеньке, а перечитувати улюблені твори. Вік, скептичний досвід. І все ж є три книжки, які я, перш ніж назавжди заплющу очі, хотів би обов’язково прочитати. Причому хочу дедалі сильніше. Нестримно.
Перша — це роман англійського письменника Джеральда Едвардса «Щоденник Ебенезера Ле Пажа». Нічого не читав цього автора. А хочу тому, що свого часу натрапив на (і кілька разів перечитав) есей іншого англійця, знаменитого Джона Фаулза, який так і називається «Ебенезер Ле Паж». Написаний він так цікаво, так створює оригінальний портрет цього письменника, аскета й інтелектуала і розповідає про його твір, що оточив для мене образ Едвардса, як і його роману, своєрідним притягальним магнетизмом. Перефразовуючи героя Булгакова, можна сказати: «Ось що животворче письменницьке слово робить».
Джеральд Едвардс народився наприкінці XIX століття, у 1899 році, а помер 1976 року. Мав університетську освіту, створив сім’ю, яка швидко розпалася, у 20—30-ті роки XX століття досить активно друкувався в газетах і журналах — вірші, оповідання, літературні й театральні рецензії — не тільки у Великобританії, а навіть Нідерландах і Швейцарії. Було поставлено його п’ять чи шість п’єс. В анкетах й інтерв’ю позначав, що його рід занять — автор. Але на початку 40-х несподівано перестав писати, працював дрібним чиновником на біржі праці та в інших установах.
Лише після виходу на пенсію, поселившись у маленькому містечку на півдні Англії, повернувся до літератури. Задумав трилогію у формі романів-щоденників трьох різних людей. Завершив (і потім переробив) лише один — «Щоденник Ебенезера Ле Пажа». Інший, написаний наполовину, перед смертю по-гоголівськи спалив, третій був лише у начерках. «Щоденник…» вийшов уже після смерті автора і став, за свідченням Фаулза, класикою англійської літератури. Роман подано як «нелінійні записи» людини, яка живе на маленькому острові Гернсі (звідти родом автор), що належить до Нормандських островів у протоці Ла-Манш. Людини, яка прожила від часу диліжансів до епохи телебачення й реактивних літаків, на очах якої маленький забутий острівець перетворювався у фешенебельний, багатий і дорогий курорт. Яка не сприймає цієї новизни, бачить, як міняється, і далеко не в кращий бік, людська психологія на фоні грандіозних суспільних змін, і через долю якої прокочується ціле століття. Одним словом, дуже хотів би прочитати цей твір про людину у світі, який так міняється.
Другий — це роман знаменитого боснійця Меши Селімовича «Острів». Меша Селімович народився 1910 року, під час Другої світової війни брав активну участь в югославському Русі опору, у повоєнний час вийшли збірки оповідань і повістей, романи «Чужа земля», «Тиша», «Туман і місячне сяйво», вважався просто добротним прозаїком, аж доки 1966 року не видав роман «Дервіш і смерть». Цей твір у Югославії був визнаний романом року, потім романом десятиліття, а далі пішов шквал перекладів європейськими мовами, згодом прийшла і світова слава. Після «Дервіша…» Селімович ще видав романи «Фортеця», «Острів», чималий том спогадів. Кілька разів висувався на Нобелівську премію. Та шведські академіки, котрі незадовго перед тим присудили Нобелівку Іво Андричу з тієї ж невеликої Югославії, більше того, з тієї самої, ще меншої Боснії, що й Селімович, вирішили, що два лауреати з такої країни буде занадто, треба почекати. Доки чекали, Меша Селімович 1982 року помер.
Я читав «Дервіш і смерть» в перекладі російською, а «Фортецю» — українською, видану, як не дивно, ще 1984 року «Дніпром» і добротно перекладену Іваном Ющуком. «Дервіш…» приголомшив. Перечитав три чи й чотири рази. Метання мусульманського монаха-дервіша, шейха Ахмеда Нуруддіна в умовах XVII століття й османської окупації, спроби його відстояти власну гідність, а потім, розчарувавшись, втекти від світу, намагання зробити вибір між вірністю своїм ідеалам і зрадою, і своєрідне заціпеніння від неможливості вибору, в’язкі філософські роздуми не тільки приголомшили, а й зачарували.
Роман став одним з моїх улюблених. Сподобалася і «Фортеця», теж філософський і спроектований на сучасність твір. Що ж до «Острова», то, дізнавшись, як аргументують свою високу оцінку дуже відомі авторитети — серб Мілівоє Маркович і росіянин Лев Анненський, — мені захотілося прочитати і цей останній роман Селімовича. Тим більше, що в ньому історія двох немолодих вже людей Івана і Катаріни, які мали в довгому житті радощі, а ще більше гіркоти і поразок, виховали дітей і внуків, а на старість поселилися на маленькому острові, де й згадують прожите. Наведу слова Мілівоє Марковича про «Острів»: «Це книга драматична, різка, гірка, психологічно перенапружена… вона зосереджена на екзистенційних проблемах, на людському самопереслідуванні, самозасланні, на відчуттях людини, яка хоч і безсила чинити опір, але не згодна бути розчавленою…» Я подумав, що на тлі останніх світових подій звучить більш ніж актуально. То як після таких слів і слів про двох, які «були добрими й порядними людьми, а лишилися трагічними мрійниками, та не здалися» — як не прочитати таку книжку?
Третя ж книга — листи Емілі Дікінсон. Жінка, що обрала шлях добровільного домашнього затворництва і за життя надрукувала усього сім віршів (а написала 1775), після смерті не лише здобула визнання, але дедалі більшою кількістю критиків і читачів у США і Європі була визнана найвидатнішим американським поетом всіх часів, випереджаючи навіть Волта Вітмена і Роберта Фроста. Написане про неї у світі (в Україні чудові есеї й критичні дослідження Соломії Павличко) перевищило в багато разів те, що написала вона сама. Українською видана в серії «Перлини світової лірики», російською — у серії «Библиотека всемирной литературы», є й окремі видання.
Але, крім глибоких філософських поезій, анахоретка Емілі Дікінсон, як виявилося, писала ще й листи. Багато листів. До родичів, тих, кого називала своїми духовними вчителями, тих, з якими нібито мала платонічну і лесбійську любов (Америка не відстала від України), до тодішніх кількох американських поетів і філософів. І всі вони ті листи зберегли, мабуть, усвідомивши їхню вагу й значення. І в Америці, ще в 50-ті роки минулого століття, вийшов тритомник (!) листів Емілі Дікінсон.
Я читав кілька десятків їх у російських перекладах. Це справді поезії в прозі, водночас глибокі філософські роздуми про життя, його сенс, людину серед природи і Всесвіту, послання Богу і людям. І я подумав: от би вийшов українською хоча б один томик. Ото була б радість.
Треба сказати, що я звертався до кількох видавців, до головного редактора «Всесвіту» Дмитра Дроздовського, перекладачів, намагаючись зацікавити. Видавці нібито щось обіцяли, мовляв,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місяць, обмитий дощем», після закриття браузера.