Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

Худеньке обличчя було розпашіле й серйозне.

— Чому ж? — зі сміхом сказала Діана. — Це amusante, ça55 — мене ще ніхто не брав до церкви у кишені.

— Тому що Міранді це не сподобалося б, — щиро сказала дів­чинка. — Вона каже, що скоро її тут не буде, тож мені треба навчитися любити й чимало інших людей, окрім неї.

Що такого могло статися в неділю вранці, що вона забула взяти з полиці портрет? Він такий маленький. Його так легко забрати… Вона поспішала, Еліс. Я ж щойно сказала… Міс Сара поспішала й забула свій халат. Халат. Мішечок для губки. Їх легко могли забути і розгублена дитина, і сувора жінка, не привчена до побуту, що допомагала складати щось у маленький накритий кошичок. Але ж не портрет. Портрет вона ніколи не забувала. Можливо, вона серйозно захворіла? Так серйозно, що мадам не хотіла в цьому зізнаватися? Можливо, опікун заприсягся нічого не говорити й повіз дитину до лікарні? Подих нічного повітря сколихнув мереживні штори… Їй було холодно — проймало до кісток. І страшно. Загорнувшись у хустину, вона запалила свічку й сіла за туалетний столик, щоб написати констеблю Бамферу.

До обіду середи, двадцять п’ятого березня, останні брички Гассі вивезли з під’їзної дороги останніх студенток. Мовчазні кімнати були вщерть сповнені клаптиками паперу, впущеними брошками, шматками стрічок і мотузок. Вогонь у їдальні не розпалювали, а гвоздики у високих скляних вазах ледь трималися купи. Великий годинник на сходах став таким гучним, що місіс Епл’ярд здавалося, що його нескінченне цокання чути крізь стіну кабінету. Хвилина за хвилиною, година за годиною — мов серце, що билось у вже мертвому тілі. Коли вже сутеніло, до кабінету зайшла Мінні зі срібною тацею, на якій лежали листи.

— Пошта сьогодні пізно, Мем. Том каже, це через великодні потяги. Мені запнути штори?

— Як хочеш.

— Тут є лист для міс Ламлі — віддати вам?

Директорка простягнула руку.

— Мені потрібно буде дізнатися адресу брата у Варраґулі.

Хто б ще, як не Ламлі, помер і не лишив адреси? У листуванні Дори Ламлі завжди панував гармидер. Це не змінилося й зараз. Директорка сиділа й дивилася на важкі штори, що відгороджували її від ніжно підсвіченого присмерком саду, й думала про те, як мало всього у житті було настільки впорядкованим і чітким, як мало би бути. Можна було організовувати, вказувати, планувати наперед кожнісіньку годину — та гармидер не відпускав. У житті не було нічого певного, таємного, точного. От взяти, наприклад, таких людей, як Дора Ламлі чи мала Сара. Слабачки… Їх можна було міцно тримати в руках, та щойно відвернешся, як вони вже вислизнули крізь пальці… Вона механічно підняла стос листів і почала сортувати їх, бо завжди вважала за краще робити це власноруч. Два чи три листи для персоналу — один тонким фіолетовим чорнилом Луї Монпельє для мадемуазель, а ще кольорова листівка з Квінскліффа для Мінні. Абсурдний рахунок від пекаря, переданий вручну в брудному конверті. Жодного чека. Після Великодня доведеться поїхати в Мельбурн і продати трохи акцій, а заодно зайти на Рассел-стрит. Зараз конструктивні дії були потрібні, як ніколи. Хай як їй хотілося повечеряти наодинці, вона смикнула дзвіночок біля каміна.

— Еліс, я повечеряю внизу з мадемуазель та міс Бак. Скажи, будь ласка, куховарці, щоб після десерту передала тацю з чорною кавою, цукром і вершками на трьох.

На цьому етапі важливою була кожнісінька деталь — вона особливо ретельно вдяглася, пов’язала на шиї оксамитовий бант і додала брошку. Мадемуазель помічала такі дрібниці, вони її заспокоювали. А міс Бак із її безрадісною зубатою посмішкою й товстими окулярами цілком могла бути підозріливою. З молодими жінками, які ніби як розумні, ніколи не знаєш напевно. Одні дурепи помічали забагато, інші — нічогісінько. Якби ж то поруч був Артур! Та бодай холоднокровна оцінка Ґрети Маккро. Вперше за багато тижнів вона згадала про викладачку математики й так грюкнула по туалетному столику, що гребінці, щітки й бігуді підскочили над гладенькою поверхнею. Неприпустимо, що ця жінка з чоловічим інтелектом, на яку вона так покладалася останні роки, дозволила собі зникнути, загубитися, довела себе до зґвалтування чи холоднокровного вбивства на Навислій скелі, мов яка школярка. Вона ніколи не бачила Скелю, та її присутність часто гнітила останнім часом — похмура чорнота, тверда мов стіна.

За вечерею гувернантки побачили таку люб’язну директорку, якою ще не бачили її ніколи. Вона була ледь не балакуча. Викладачки вже стримували позіхання після насиченого дня, коли вона попросила