Читати книгу - "Бібліотека душ"

Ми обійшли шафу й рушили до нього. Я згадав, де востаннє чув цю пісню: у стоматолога, коли металевий гачок копирсався в м’якій рожевій плоті моїх ясен.

«З тобою кохання — це весело».

Тепер нас від нього відділяло лише кілька ярдів. Емма простягнула руку, готова її запалити. Але буквально за секунду до того, як ми опинилися в межах досяжності, він до нас заговорив.

— Привіт-привіт. А я вас чекав.

Вкрадливий слизький голос, якого я ніколи не забуду. Коул.

Емма викликала полум’я, що з виляском батога вистрілило з її долонь.

— Кажи, де імбрини, і я, може, збережу тобі життя!

Чоловік налякано крутнувся в кріслі. Те, що ми побачили, і нас перелякало не на жарт: нижче широко розплющених очей обличчя в нього було руїною розплавленої плоті. Це був не Коул і навіть не витвір, та й говорити він ніяк не міг. Губи в цього чоловіка зрослися. У двох руках він тримав механічний олівець і маленький пульт дистанційного керування. На халаті в нього був бейджик.

Воррен.

— Ой, ви ж не зробите боляче старенькому Ворренові? — знову Коулів голос, звідти ж, звідки й музика: з гучномовця у стіні. — Хоча можете робити, мені байдуже. Це всього-на-всього мій інтерн.

Воррен втиснувся в поворотне крісло, перелякано зиркаючи на полум’я в Емминій долоні.

— Де ти? — роззираючись, закричала вона.

— Про це не думайте! — через гучномовець сказав Коул. — Зараз важливо тільки те, що ви прийшли до мене в гості. Я щасливий! Це ж набагато простіше, ніж полювати на вас по всіх усюдах.

— До нас на підмогу йде ціла армія дивних! — блефуючи, викрикнула Емма. — Юрба біля ваших воріт — це лише кінчик списа. Кажи нам, де імбрини, і тоді ми, так уже й бути, домовимося про мирне вирішення!

— Армія! — розсміявся Коул. — У Лондоні боєздатних дивних і на пожежну бригаду не назбирається, не кажучи вже про армію. А що стосується ваших жалюгідних імбрин, залиште свої порожні погрози собі. Я радо вам покажу, де вони. Воррене, допоможеш мені?

Воррен натиснув на кнопку пульта дистанційного керування, який тримав у руці, й з гучним шерехом у бічній стіні від’їхала панель. За нею виявилася друга стіна, з товстого скла, що відкривалося у простору кімнату, яка потопала в мороці.

Ми попритискалися обличчями до скла й затулилися долонями з боків, щоб краще роздивитися, що всередині. Перед нашими очима поволі увиразнювався простір, схожий на покинутий підвал, захаращений меблями. На стінах були важкі драпірування, і повсюди проглядали обриси людей, що застигли в неприродних позах. Багато з них, як і запчастини на Ворреновому письмовому столі, здавалося, були без шкіри.

О Господи, що він з ними зробив…

Мій погляд метався темним приміщенням, серце калатало.

— Це пані Дзюб! — вигукнула Емма. І тоді я теж її побачив. Вона сиділа в кріслі трохи збоку, мужоподібна, з пласким обличчям, і на плечі їй спускалися дві досконало симетричні кіски. Ми гупали у скло, гукали її, але вона, немов у півсні, просто вдивлялася поперед себе і не реагувала на наші волання.

— Що ви з нею зробили? — закричав я. — Чому вона не відповідає?

— У неї забрали частку душі, — пояснив Коул. — Від цього мозок тупішає.

— Ти виродок! — Емма щосили вдарила кулаком у скло. Воррен відкотився у кріслі в куток. — Ти, нікчемний боягуз із чорною душею, ти…

— Ой, та вгамуйся, — обірвав її Коул. — Я лише дрібку її душі взяв, а решта ваших нянечок у доброму здоров’ї, якщо не гуморі.

У засміченому приміщенні заблимала лампочка, її світло різало очі, і зненацька стало чітко видно, що більшість фігур — просто манекени, вочевидь, не живі люди. Манекени чи якісь анатомічні моделі, що застигли у певних позах, як статуї, із напнутими сухожиллями та напруженими м’язами. Але серед них, із кляпами в ротах, прив’язані до стільців і дерев’яних стовпчиків, кривлячись і мружачи очі від того, що раптово увімкнулося світло, сиділи справжні, живі люди. Жінки. Вісім, десять… на те, щоб порахувати їх усіх, не вистачило часу. Переважна більшість із них були старі, з розкуйовдженим волоссям, проте водночас мали тонкі аристократичні риси обличчя.

Наші імбрини.

— Джейкобе, це вони! — вигукнула Емма. — Ти бачиш пані…

Та, перш ніж ми побачили пані Сапсан, світло блимнуло і згасло, і моїм очам уже нічого не було видно в темряві.

— Вона теж там, — стомлено зітхнувши, сказав Коул. — Ваша обожнювана пташка, ваша нянечка…

— Ваша сестра, — нагадав я, сподіваючись, що це вдихне в нього трохи людяності.

— Дуже не хочу її вбивати, — признався Коул. — Але, думаю, і не доведеться… звісно, якщо ви дасте мені те, що я хочу.

— І що ж це таке? — Я відійшов від скла.

— Та нічого особливого, — недбалим тоном промовив він. — Просто шматочок твоєї душі.

— Що?! — гаркнула Емма.

Я голосно розсміявся.

— Ну, ну, спершу вислухайте! — закликав нас Коул. — Мені вона вся не потрібна. Краплина з піпетки, не більше. Менше навіть, ніж я взяв у пані Дзюб. Так, ти ненадовго станеш причмелений, немов у дурмані, але за кілька днів повністю відновишся.

— Тобі моя душа потрібна, бо ти думаєш, що це допоможе тобі скористатися Бібліотекою, — сказав я. — І здобути всю ту могутність.

— Я так бачу, ви спілкувалися з моїм братиком, — відповів Коул. — Тоді, напевно, знаєте: я вже близько до мети. Майже все моє життя минуло в пошуках, але я нарешті знайшов Абатон, і ці імбрини, досконале поєднання імбрин, відімкнули переді мною його двері. Але, на жаль, тоді ж я дізнався, що мені бракує ще одного-єдиного складника. Дивного з дуже особливим талантом, який нечасто трапляється у світі в наші дні. Я вже майже до розпачу дійшов, думав, ніколи не знайду такої людини, коли раптом збагнув, що параметрам відповідає онук одного дивного, а ці імбрини, вже не потрібні мені, стануть гарною приманкою. Так і вийшло! Хлопчику мій, це доля, я вірю. Ти і я — ми увійдемо в історію дивних людей разом.

— Нікуди ми разом не увійдемо, — сказав я. — Якщо ти здобудеш таку велику владу, то перетвориш світ на справжнє пекло.

— Ти не зрозумів мене, — вів далі Коул. — Але це не дивно; мене більшість людей не розуміє. Так, мені довелося