Читати книгу - "Лють"

Вілл повернув голову до телефонної будки. Ліхтарі навколо парковки й поштових скриньок світили досить яскраво, щоб і дорослу людину засліпити, та жоден з них не сягав до таксофону.

— Як думаєш, що сталося? — запитав Вілл у Седрика.

Хлопчик одразу не відповів. Натомість знову потасував пошту.

— Раніше вона завжди мені казала, — нарешті мовив він. — Коли тікала до Лютера, вона завжди казала, щоб я не переживав.

— Після того як Джезмін подзвонила, куди подався чоловік?

Седрик показав на вулицю в бік виїзду.

— Машини в нього не було?

— Не знаю, — зізнався хлопчик. — Ми йшли до Фредді, а тут він нас погукав. Джез сказала, щоб я йшов сам до Фредді, але я залишився, щоб за нею наглянути.

Вілл подумав, що дівчинка, яка підходить до незнайомця в темряві, напевно, йшла хибною стежкою швидше, ніж думала її бабуся.

— А де цей Фредді?

Седрик показав на будинок, що стояв через дорогу.

— Джезмін пішла з тобою після того, як зробила дзвінок?

— Після того — так.

— А чоловік пішов вулицею в бік головної дороги?

Седрик кивнув і закусив нижню губу, наче мав ще щось сказати. Вілл його не підганяв, і нарешті хлопчик сказав:

— Джез казала, що чула крики на сходах. Кричала Ліша.

— А що вона кричала?

— Джез не знає. Просто кричала, наче від болю, але вона й раніше так кричала, розумієте? Ліша водить до себе чоловіків, і вони бувають жорстокі, але вона каже, що її це не турбує.

— Седрику. — Вілл знову поклав руки хлопчику на плечі. — Мені потрібно, щоб ти був зі мною відвертий. Джезмін бачила, хто робив боляче Аліші? З нею хто-небудь розмовляв, щось їй казав?

Седрик похитав головою.

— Вона сказала мені, що нічого не бачила і не чула.

— Вона це казала так само, як сьогодні, — так, наче насправді, якщо про це подумати, то вона все-таки щось чула, але просто не хотіла нікому казати?

— Ні, — рішучо заперечив Седрик. — Мені б вона сказала.

Вілл не знав, правда це чи ні. Джезмін хотіла захистити свого братика. Вона б не розповідала йому небезпечну інформацію, яка могла йому зашкодити.

Седрик витяг з кишені двадцятидоларову банкноту.

— Ось що їй було потрібно, — сказав він Віллу. — Я взяв гроші, які він дав їй за те, щоб подзвонила. Це тому вона за мною ганялася. — Він простягнув Віллу гроші, прагнучи їх віддати.

— Нехай поки побудуть у тебе, — сказав Вілл, бо знав, що купюра ні для чого не придатна. — Джезмін зникла не тому, що ти взяв гроші, Седрику. Ти ж це розумієш?

Хлопчик знизав плечима, і пошта випала йому з рук. Вілл нахилився, щоб допомогти позбирати. Судячи з кольорів, здебільшого там були квитанції на сплату, плюс із десять рекламних листівок. Напевно, вдома на Вілла чекали такі самі супервигідні, обмежені у часі пропозиції.

Він подивився на поштові скриньки.

— Седрику?

— Що?

— У Аліші теж була тут скринька?

— Ага. — Седрик показав на одну з верхніх скриньок.

Вілл підвівся і занотував номер.

— Ходімо, я відведу тебе додому, добре?

— Не треба.

— Я маю дещо перевірити в Алішиній квартирі. Дозволь мені тебе відвести.

Седрик піднімався сходами повільно й неохоче. Він скористався своїм ключем, щоб відімкнути бабусину квартиру, але всередину не зайшов, дивився, як Вілл йде вище, до квартири Аліші Монро. Вілл відчував, як мовчазний осуд хлопчика пече йому спину: Куди ж ти йдеш? Ти обіцяв допомогти.

Ключ від квартири повії досі лежав у Вілла в нагрудній кишені жилета. Він вставив його в замок і повернув убік. Почулося клацання язичка. Він натиснув на ручку, але двері не відчинилися. Вілл був першою людиною, яка зізнавалася, принаймні самій собі, що плутає право і ліво. А коли він був утомлений, справи погіршувалися. Та навіть він відімкнув достатню кількість замків, щоб знати, у який бік повертати ключ, щоб двері відімкнулися. Він знову вставив ключ у замок і спробував повернути в інший бік. Пролунало клацання. Цього разу двері відчинилися.

У квартирі досі витав той самий поганий дух неприємної події, яка тут сталася. Він стояв у дверях, зі сходового майданчика в кімнату проникало світло лампи. На підлозі Вілл побачив краплину крові й став біля неї на коліна. Не роздумуючи, торкнувся пальцем краплини, щоб дізнатися, суха вона чи мокра.

На пальцях нічого не лишилося, але коли Вілл уперше приходив у квартиру, цієї краплини він не помітив. Він увімкнув світло, думаючи про замок. Вранці, коли він замикав двері, Джезмін і Седрик саме зчинили рейвах. Вони з Майклом чимдуж помчали вниз сходами. Може, Вілл не до кінця замкнув двері. Він робив це поспіхом.

Але він точно пам’ятав, що замкнув двері, чув, як клацнув замок.

Вілл оглянув квартиру, щоб пересвідчитись, що нічого не зникло. Маючи проблеми з читанням, він сумнівався в тому, що його пам’ять — фотографічна, проте сцени злочину він запам’ятовував. Пам’ятав, де лежали різні речі, й знав, якщо вони не на місцях.

І тут щось було не так. У кімнаті щось невловно змінилося.

Шухляда для непотребу була така сама, у кутку досі лежали зв’язки ключів під купкою старих квитанцій. Вілл передивився їх усі, аж поки не знайшов маленький ключик, схожий на той, що був у Седрика. Кожен поліцейський, який заходив у цей під’їзд, мусив проминати ті поштові скриньки. А Вілл теж проминав і не спитав, чи в Монро була якась пошта. Хоча Вілл не був головним слідчим у справі. Майкл пішов у короткочасну відпустку, і над слідством тепер головував неповторний Лео Донеллі.

Вілл двічі перевірив, чи замкнув двері, і пішов униз сходами. Як і всі інші поверхні в Домівці, поштові скриньки вкривали графіті. Алішину Вілл знайшов за непристойним малюнком, який на неї вказував. Він вставив ключ і насилу провернув його в замку. Коли дверцята відчинилися, Вілл побачив, у чому була проблема. Маленька скринька була вщерть заповнена поштою. Вілл жмутами витягав конверти, відзначаючи про себе кольори та яскраві логотипи на зовнішньому боці. Серед решти був і простий білий конверт. У нижньому кутку щось випирало, і Вілл промацав те місце, здогадуючись, що всередині щось металеве. Судячи з форми, хрестик. Адресу на конверті було написано від руки такими кривульками, що Вілл навіть сподіватися не міг їх розшифрувати.

Він глянув на наручний годинник, справді уважно подивився на циферблат, чого не робив ніколи, аж поки не розібрав, котра година. Була майже північ. Енджі мала скоро приїхати додому