Читати книгу - "Меч приречення"

Геральт замовк.

Дріада відклала гребінь, погладила попелясте волосся Цирі.

— Ейтне, пристань на пропозицію Венцлава.

Дріада холодно глянула на нього.

— Що це нам дасть? Нам, дітям Брокілону?

— Можливість вижити. Ні, Ейтне, не перебивай. Знаю, що ти хочеш сказати. Розумію твою гордість із незалежності Брокілону. Але світ змінюється. Щось закінчується. Хочеш цього чи ні, але панування людини над світом є фактом. Виживуть ті, що асимілюються з людьми. Інші загинуть. Ейтне, є ліси, де дріади, русалки та ельфи живуть спокійно, у злагоді з людьми. Адже ми такі близькі. Адже люди можуть бути батьками ваших дітей. Що дасть тобі та війна, яку ти ведеш? Потенційні батьки ваших дітей гинуть від ваших стріл. І який наслідок цього? Скільки серед брокілонських дріад чистокровних? Скільки з них — це викрадені і перероблені людські дівчата? Ти навіть Фрешенета мусиш використовувати, бо не маєш вибору. Щось мало я бачу тут маленьких дріад, Ейтне. Бачу тільки її — людську дівчинку, перелякану й отупілу від наркотиків, паралізовану страхом…

— Я зовсім не боюся! — раптом крикнули Цирі, на мить прибираючи свою звичну гримасу малого чортеняти. — І я не отупіла! Ти собі не думай! Зі мною нічого не може трапитися! Ще чого! Я не боюся! Моя бабуся каже, що дріади не злі, а моя бабуся наймудріша у світі! Моя бабуся… Моя бабуся каже, що повинно бути більше таких лісів, як цей…

Вона замовкла й опустила голову. Ейтне засміялася.

— Дитина Старшої Крові, — сказала вона. — Отак, Геральте. Все ще народжуються на світ Діти Старшої Крові, про яких віщують пророцтва. А ти кажеш, що щось закінчується… Сумніваєшся, чи ми виживемо…

— Ця шмаркачка мала вийти за Кістріна з Вердену, — перебив її Геральт. — Шкода, що не вийде. Колись Кістрін успадкує владу від Ервилла, можливо, під впливом дружини з такими поглядами припинив би рейди на Брокілон?

— Не хочу того Кістріна! — тонко закричала дівчинка, а в її зелених очах щось блиснуло. — Нехай Кістрін знайде собі гарний і дурненький матеріал! А я ніякий не матеріал! Я не буде ніякою княгинею!

— Тихо, Дитино Старшої Крові, — дріада пригорнула Цирі. — Не кричи. Звичайно ж, ти не будеш княгинею.

— Звичайно, — кислим тоном докинув відьми́н. — І ти, Ейтне, і я добре знаємо, ким вона буде. Я бачу, що це вже вирішено. Ну що ж. Яку відповідь маю я переказати королеві Венцлаву, Пані Брокілону?

— Жодної.

— Як це — жодної?

— Жодної. Він зрозуміє. Вже давно, дуже давно, коли Венцлава і на світі не було, під Брокілон під’їжджали герольди, ревіли роги і сурми, блищали панцирі, маяли прапорці та знамена. «Скорися, Брокілоне!» — кричали. «Король Козизуб, владика Лисої Гірки та Мокрої Луки жадає, щоб ти скорився, Брокілоне!» А відповідь Брокілону була завжди такою самою. Коли ти покинеш мій Ліс, Гвинблейде, обернися і послухай. У шумі листя почуєш відповідь Брокілону. Перекажи її Венцлавові і скажи, що іншої він не почує, доки стоять дуби в Дуен Канель. Доки тут росте хоч одне дерево й живе хоч одна дріада.

Геральт мовчав.

— Кажеш, щось закінчується, — повільно тягнула далі Ейтне. — Неправда. Є речі, які не закінчуються ніколи. Ти кажеш про виживання? Я за виживання борюся. Бо Брокілон зостався завдяки моїй боротьбі, бо дерева живуть довше, ніж люди, треба тільки берегти їх від ваших сокир. Кажеш про королів та князів. Хто вони? Ті, кого я знаю, — це білі скелети, що лежать у некрополях Краг Ан, там, у глибині лісу. В мармурових гробницях, на стосах жовтого металу і блискучих камінців. А Брокілон зостається, дерева шумлять над руїнами палаців, коріння розриває мармур. Чи твій Венцлав пам’ятає, ким були ті королі? Чи ти це пам’ятаєш, Гвинблейде? А якщо ні, то як можеш твердити, що щось закінчується? Звідки знаєш, кому рокована згуба, а кому вічність? Що дає тобі право говорити про приречення? Ти хоча б знаєш, що таке приречення?

— Ні, — згодився він. — Не знаю. Але…

— Якщо не знаєш, — перебила вона його, — то немає місця на жодне «але». Не знаєш. Просто не знаєш.

Вона замовкла, рукою торкнулася чола, відвернула обличчя.

— Бувши тут уперше, багато років тому, — заговорила знову, — ти теж не знав. А Моренн… Моя дочка… Геральте, Моренн мертва. Загинула над Стьожкою, захищаючи Брокілон. Я не впізнала її, коли принесли. Обличчя було розбите копитами ваших коней. Приречення? І тепер ти, відьми́н, що не міг дати Моренн дитини, приводиш мені її, Дитину Старшої Крові. Дівчинку, яка знає, що таке приречення. Ні, це не знання, яке б тебе влаштовувало, яке ти міг би прийняти. Вона просто вірить. Повтори, Цирі, повтори те, що ти казала мені перед тим, як сюди увійшов цей відьми́н, Геральт із Ривії, Білий Вовк. Відьми́н, який не знає. Повтори, Дитино Старшої Крові.

— Вельмож… Шляхетна пані, — тремтячим голосом сказала Цирі. — Не затримуй мене тут. Я не можу… Я хочу… додому. Хочу повернутися додому з Геральтом. Я мушу… З ним…

— Чому з ним?

— Бо він… Він — моє приречення.

Ейтне обернулася. Була дуже блідою.

— І що ти скажеш, Геральте?

Він не відповів. Ейтне сплеснула в долоні. Досередини дуба, виринаючи, немов привид, із пануючої назовні ночі, увійшла Бренн, обіруч несучи велику срібну чашу. Медальйон на шиї відьми́на почав швидко й ритмічно тремтіти.

— І що ти скажеш? — повторила срібноволоса дріада, встаючи. — Вона не хоче зостатися у Брокілоні! Вона не бажає бути дріадою! Вона не хоче замінити мені Моренн, хоче піти, піти за своїм приреченням! Так, Дитино Старшої Крові? Ти саме цього хочеш?

Цирі кивнула схиленою головою. Її плечі тремтіли. Відьми́нові це обридло.

— Чого ти знущаєшся з дитини, Ейтне? Адже за мить ти даси їй Воду Брокілону і те, чого вона хоче, не матиме жодного значення. Чому ти це робиш? Чому ти це робиш у моїй присутності?

— Я хочу показати тобі, що таке приречення. Хочу довести, що ніщо не закінчується. Що все лишень починається.

— Ні, Ейтне, — сказав він, устаючи. — Мені прикро, зіпсую твій спектакль, але не маю заміру на це дивитися. Ти задалеко зайшла, Пані Брокілону, бажаючи підкреслити прірву, яка нас розділяє. Ви, Старше Плем’я, любите повторювати, що вам чужа ненависть, що це винятково людське почуття. Але це неправда. Ви знаєте, що таке ненависть і здатні ненавидіти, тільки проявляєте це інакше, розумніше та стриманіше. Але, можливо, саме тому — жорстокіше. Я приймаю твою ненависть, Ейтне, від імені всіх людей. Я її заслужив. Мені