Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Тітка Ретиція навшпиньки пішла назад до ліжка. Дядько Єронім погрозив їй пальцем: «Уже всюди говорять: Ді — да».

Едьо

I

На тому самому, що й ми, поверсі, у вузькому і довгому крилі від подвір’я, мешкає Едьо зі своєю родиною.

Едьо вже давно не маленький хлопчик, Едьо дорослий чоловік з низьким і сильним голосом, яким він часом наспівує арії з опер.

Едьо схильний до повноти, але не губчастої та м’якої за формою — радше до її мускулясто-атлетичного різновиду. У плечах він міцний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, цілком здегенеровані й позбавлені форми, не можуть ступити ані кроку.

Коли дивишся на ноги Едя, то, щиро кажучи, й не розумієш, у чому полягає це дивне каліцтво. Усе виглядає так, ніби в його ногах забагато суглобів між коліном і щиколоткою, щонайменше на два сустави більше, ніж у нормальних. Нічого дивного, що в цих наднормових суставах його ноги жалюгідно заламуються — і не тільки в обидва боки, але і вперед, і в усіх напрямках.

Тому Едьо пересувається за допомогою милиць, двох досконало зроблених милиць, заполітурених під червоне дерево. На цих милицях він щодня сходить униз купити газету, і це його єдиний вихід, єдина розвага. Гірко дивитися на те, як він долає сходи. Його ноги непередбачувано вискакують то вбік, то назад, заламуються в несподіваних місцях, а ступні, мов кінські копита, короткі й високі, стукочуть по дереву сходів, мов колодки. Проте, опинившись на рівному, Едьо несподівано змінюється. Він випрямляється, його показний торс випинається, а тіло набирає розмаху. Спираючись на милиці, ніби на поручні, він викидає ноги далеко поперед себе, вони неодночасно вдаряють об землю, потім він переносить милиці з місця і з нового розмаху знову потужно кидає всього себе вперед. Такими кидками тіла він долає простір. Нерідко, маневруючи милицями в подвір’ї, у надмірі сил, накопичених під час тривалого сидіння, він може зі справді прекрасною відданістю демонструвати свій героїчний метод пересування на здивування службового люду з першого і другого поверхів. При цьому його потилиця наливається твердістю, під бородою промальовуються дві складки, а в навкоси повернутому обличчі із затиснутими від напруги вустами тайкома проступає гримаса болю. Едьо не має професії чи заняття — так, ніби доля, звалюючи на нього тягар каліцтва, навзамін і нишком звільнила його від цього прокляття Адамових дітей. У затінку своєї немочі Едьо повною мірою користається своїм винятковим правом на безділля і в душевному супокої здається задоволеним зі своєї приватної, індивідуально укладеної з долею оборудки.

Однак ми частенько замислюємося над тим, чим заповнює свій час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу йде на читання газети. Едьо читає ґрунтовно. Від нього не сховається жодна нотатка чи жоден анонс. А коли він урешті покінчить із останньою шпальтою, то протягом усієї решти дня він аж ніяк, нітрохи не нудьгує. Щойно тоді починається праця як така, праця, якій він радіє вже заздалегідь. По обіді, коли всі вкладаються трохи подрімати, Едьо витягає свої великі грубі книги, розкладає їх на столі коло вікна, викладає клей, пензлик та ножиці й починає свою любу і захопливу працю — витинає найцікавіші статті і вклеює їх у свої книги на підставі певної системи. Милиці про всяк випадок стоять поруч, сперті на підвіконник, але Едьо їх не потребує, адже в нього все під рукою. Й так у копіткій праці минає кілька годин до підвечірка.

Раз на три дні Едьо голить свій рудий заріст. Він любить це діло разом з усіма його реквізитами — гарячою водою, спіненим милом та гладенькою лагідною бритвою. Розчиняючи мило і гострячи бритву об шкіряний пасок, Едьо співає — не професійно й мистецьки, а радше непретензійно й на повні груди; Аделя стверджує, що в нього приємний голос.

Попри щойно сказане, в домі Едя не все, здається, гаразд. Там, на жаль, між ним та його батьками панують якісь дуже поважні розходження, тло і природа яких невідомі. Не повторюючи всіляких домислів і пліток, обмежмося підтвердженими емпірично фактами.

Це зазвичай трапляється під вечір, о теплій порі року, коли вікно Едя відчинене й до нас долітає відгомін тих дисонансів. Власне кажучи, ми чуємо тільки половину діалогу, а саме партію Едя, позаяк репліки його антагоністів, захованих десь у віддаленіших теренах помешкання, до нас не доходять.

З усього цього нелегко збагнути, що саме закидають Едьові, але з тону його реакцій можна дійти висновку, що він вражений до живого і замалим не доведений до останньої межі. Його слова різкі й нерозважні, продиктовані надмірним збудженням, але тон, хоч і розгніваний, у той же час боязкий і нікчемний.

«Ну, так, — кричить він плаксивим голосом, — і що з того?.. — Коли вчора? — Неправда! — А якщо й так? — Брешете, тату!» — і так одні чвертьгодини за другими, пересипані хіба що вибухами його жалю та обурення, під час яких він б’ється об щось головою і рве на собі волосся з безсилої люті.

Проте іноді — й у цьому справжня сіль отих сцен, яка приправляє їх специфічним трепетом, — відбувається те, чого ми чекаємо, затамувавши подих. У глибині помешкання щось, як нам здається, падає, якісь двері відчиняються з тріском, якісь меблі розвалюються з грюкотом, а потім лунає пронизливий вереск Едя.

Ми слухаємо це з потрясінням і соромом, але і з несамовитим задоволенням, яке з’являється від думки про насильство, вчинене над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах юнака.

II

У присмерку, коли посуд уже вимито після ранньої вечері, Аделя сідає на ґанку від подвір’я, неподалік вікна Едя. Два довгі, двічі заламані ґанки огинають подвір’я — один на першому поверсі, другий на висоті другого. У шпарах цих дерев’яних добудов росте трава, а з однієї щілини навіть пробивається мала акація, що тріпотить угорі над подвір’ям.

Крім Аделі, там і тут сидять перед своїми дверима сусіди, звисаючи зі стільців та крісел, невиразно в’янучи в сутінках. Вони сидять наповнені денною спекою, мов німі й зав’язані мішки, що чекають, аби їх лагідно розв’язало смеркання.

Унизу подвір’я швидко насякає темрявою — хвиля по хвилі, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше все звуглюється внизу, жалобно чорніючи; вгорі воно все ще ясне, тремке і мерехтливе, покреслене все невиразними лініями кажанячих перельотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там аж кишить від метких і зажерливих мурашок, які розбирають і розносять уламками