Читати книгу - "Золотий дім"

— Це ти про що? — запитав я. — Я хочу сказати: хіба ти можеш скласти якусь жертву тому, хто за цим стоїть? Для мене це темний ліс. Я чогось не доберу.

— Я мушу повернутися, — пояснив він. — Принаймні Юба хоче туди з’їздити. Тож думай про це як про комбінацію туристичної подорожі й ліків проти ностальгії. Думай про це так, що мені потрібно з’ясувати, чи залишилося для мене там якесь «там». Тоді тобі не треба буде наражати на небезпеку свій раціоналістичний світогляд.

Останні слова він вимовив майже з люттю. Та потім — вибачлива усмішка, що мала згладити жорсткість його тону.

— А якби ти не поїхав, як думаєш, що було б?

— Якби я не поїхав, — відказав він, — тоді, думаю, темні сили з минулого прилетіли б з іншого кінця світу і, певно, знищили б нас усіх.

— Ого.

— Мабуть, запізно вже. Може, темні сили вже надумалися, що робити. Але я збираюся спробувати. А Юба тим часом зможе пройтися ввечері по Марін-драйв, подивитися на верхові сади на Малабарському пагорбі, подивитися кіностудію, а ще ми, мабуть, зробимо вилазку, щоб глянути на мавзолей Тадж-Бібі в Агрі — чом би й ні.

— І скоро ви рушаєте?

— Сьогодні ввечері, — відповів він. — Поки ще не пізно.

23

Щоразу, коли я дізнавався щось про минуле сім’ї Ґолденів, то усвідомлював, що в їхній родинній оповіді існують прогалини.

Про деякі речі не розповідалося, і складно було розвідати, як відхилити завісу, котра покрила всю цю історію. Апу, здавалося, чогось боявся, але напевно не був то жоден привид. Більш імовірними видавалися скелети в шафі. Я впіймав себе на тому, що думаю, не вперше й не востаннє, про історію, яку Нерон Ґолден розповів мені в «Російській чаювальні», коли ми вперше вибралися туди удвох — про «Дона Корлеоне».

Пізніше того дня я зізнався Сучітрі:

— Шкода, що я не поїду разом із ними. Це могла б бути важлива частина всієї історії.

— Якщо ти працюєш над докукомедією, — відповіла вона, — то візьми й придумай.

Я дещо спантеличився:

— Отак просто придумати?

— У тебе ж працює уява, — відповіла вона. — Уяви це.

Золота історія, пригадалось мені. Для римлян — небилиця, фанаберія. Брехня.

Сталося так і не сталося так, що великий ситарист Раві Шанкар за все своє життя грав лише на чотирьох ситарах, і на одному з них він дечого навчав «бітла» Джорджа Гаррісона, і ці уроки відбувалися в апартаменті гранд-готелю над гаванню, а тепер Раві Шанкар помер, а ситар у скляній шафці залишився доброзичливо спостерігати за тим, як снують туди-сюди гості апартаменту. Гранд-готель якнайкращим чином відреставрували після звірського терористичного нападу, міць старих кам’яних мурів утримала будинок на місці, а інтер’єр виглядав ще краще, ніж колись, та половина номерів пустувала. Перед готелем встановлено огорожі, метало-детектори й гнітючу охоронну апаратуру, і всі ці засоби захисту нагадували про колишнє жахіття й радше відлякували, ніж запрошували. Багато відомих бутиків у торгових пасажах зафіксували падіння обсягу збуту на п’ятдесят або й більше відсотків. Терор породив страх, і хоча чимало людей говорили про твердий намір підтримати гранд-готель над гаванню в період відродження, суха мова цифр стверджувала, що робили вони недостатньо. Закохані пари й аристократки вже не циндрили грошей на чай і закуски в «Надморській вітальні», та й багато іноземців направлялися деінде. Можна було відремонтувати саму будівлю, але шкода, завдана її чарам, нікуди не поділася.

Навіщо я сюди приїхав? — запитав Юбу Туур чоловік, що тепер звався Апулеєм Ґолденом, а ситар Раві Шанкара тим часом наслухав. У цьому будинку загинула моя мати. Я розлюбив це місто. Я що, справді настільки збожеволів, що вірю в привидів і лечу на інший край світу — в ім’я чого? Якогось екзорцизму? Це дурість. Так, наче я чекаю, поки щось не станеться. А що може статися? Нічого. Будемо собі туристами, а потім повернемося додому. Ходімо випити кави до «Леопольда» та полюбуватися мистецтвом до музею імені Бгау Даджі Лада й до музею Принца Вельського, який у мене язик не повертається назвати музеєм імені Чатрапаті Шиваджі, бо тому до одного місця було мистецтво. Покуштуймо вуличної їжі на пляжі Човпатті, щоб заробити собі розлад шлунку, як справжні іноземці. Купімо собі пару срібних браслетів на Чор-базарі, подивімося на фризи Кіплінгового батька, посмакуймо крабами в часниковому соусі в Кала-Ґоді, посумуймо через закриття «Ритм-Гаузу» й пом’янімо також кафе «Самовар». Якщо нам хочеться музики, ходімо до «Блю Фроґ», панорамних краєвидів — до «Аера», моря — до «Ауруса», світла — до «Трайста», дівчат — до «Трилоджі», а гайпу — до «Гайпа». Ну його в задницю. Ми вже тут, то нема чого сидіти.

Заспокойся, попрохала вона. Ти істеризуєш.

Щось має трапитися, відповів він. Мене недарма притягнуло сюди з іншого кінця світу.

У вестибюлі на нього накинулася ефектна жінка.

Ґраучо! — вигукнула вона. Ти повернувся! Тоді спіймала на собі погляд красуні-сомалійки. Ой, вибачте, перепросила. Я його знаю з дитинства. Його старшого брата ми кликали Гарпо, ну, розумієте. Вона постукала себе по скроні. Бідолашка. А цього називали Ґраучо, бо він весь час бурчав і ганявся за жінками.

Розкажіть мені про це, попросила Юба Туур. Ми мусимо забацати вечірку! — вирішила ефектна жінка. Подзвони мені, дорогенький! Подзвони мені! Я всіх скличу. Вона кудись помчала, говорячи в телефон.

Брови Юби Туур запитально звернулися до Апу.

Не можу згадати, як її звати, відповів він. Таке враження, що бачу її вперше в житті.

Ґраучо, мовила потішена Юба Туур.

Так, відповів він. А Д мав прізвисько Чико. Ми були сраними братами Маркс. Морозиво, купуйте фруктове морозиво! Я не хочу належати до клубу, який може прийняти мене в свої члени. Такий пункт є в кожній угоді, це називається клавзула адекватності. Ха-ха-ха… Ви мені зуби не заговорюйте: адекватностей не можна взути. У скільки обійдеться спустити вас у каналізаційний люк? Обійдетеся. Я провів чудовий вечір, але не цей. Я й тебе вбив би за гроші. Ха-ха-ха. Ні, ти мій друг. Тебе я вбив би задарма. Варто було податися на інший кінець світу, щоб цього спекатися.

Задля цього варто було сюди приїхати, сказала вона. Я дізнаюся про тебе такі речі, про