Читати книгу - "Щаслива суперниця"

Але тепер з’явилася Бертрада.

Спочатку Едгар, не бажаючи тривожити мене, спробував приховати її повернення, що було неможливо й навіть наївно — адже повернулася його законна дружина. До того ж, він стривожився, бо як інакше можна було пояснити його незвичайну поведінку — несподіваний від’їзд, швидке повернення, метушливість. Я надто добре його знала, щоб не здогадатися: щось не те відбувається. А живучи в велелюдному Гронвуді, де раз у раз хтось їде та повертається, просто неможливо не почути всіх новин.

Тож про прибуття Бертради я довідалася вже наступного дня, але не виказала, що мені відомо про це. Ось тоді-то до мене й прийшло рішення. Нехай Едгар усе залагоджує, а я відлучуся, щоб дати лад дідовій садибі. Навіть негода не зупинила мене, тим більше, що зливи припинилися й виглянуло незвичне о цій порі сонце. Було навіть приємно вирушити в невеличку подорож.

Коли я повідомила про свій намір, Едгар запротестував:

— Ні, Гіто, я не хочу щоб ти їхала. Та ще й у твоєму стані.

При цьому вигляд він мав винуватий. Бо як би не ставився він до Бертради, як би рішуче не був налаштований на розлучення, мене не полишало відчуття, що він жаліє її.

І це було нестерпно. Від однієї думки про цю жінку в мене хололи руки й стискалися кулаки. Якби моя воля, я б із найбільшим задоволенням знищила це глибоко зіпсуте й небезпечне створіння. Я не могла пробачити їй ні спроби погубити Мілдред, ні загибелі Адама, ні того, що мені довелося знести у фенах і тоді, коли мене намагалися силоміць віддати за Хорсу.

Для мене ця жінка була смертельним ворогом — і я не мала сили залишатися там, де могла з’явитись вона.

Тому я наполягала на від’їзді й змусила Едгара поступитися.

Він не сперечався, бо ніколи й ні за що не сперечався зі мною. Лише простежив, щоб я вирушила на найсумирнішому жеребці, на якому замість звичайного сідла було особливе сидіння зі спинкою й підставкою для ніг. Правити конем у ньому було не надто зручно, та й їхати доводилося тільки кроком, але це не спричиняло мені значних незручностей. Так, не поспішаючи й без особливого клопоту, я дісталася до Тауер Вейк.

Перепочила в своїх покоях у старій кремінній вежі, а зранку поринула в справи. І турботи в господарстві вивели мене з тієї напруги, що не полишала з першої хвилини, коли довідалася про повернення Бертради. Я вірила Едгару й сподівалася, що він знайде спосіб позбутися цієї жінки. Кілька днів я не мала про графа й графиню Норфолкських ніяких звісток. Але не встигла почати тривожитися, як у Тауер Вейк примчав Едгар — саме в переддень дня Святої Хільди.[33] Я ще здаля побачила, як він мчить насипом дамби до Тауер Вейк, і відразу забула про всі свої сумніви та поквапилася вниз внутрішніми кам’яними сходами.

Коли я спустилася, Едгар уже був там. Побачив мене, розкрив обійми — легкий, збуджений, стрімкий, а я взялася пустотливо й жагуче цілувати його, кошлатячи пальцями шовковисте волосся мого коханого. Кутиком ока помітила, як став на порозі Утред, посміхнувся у вуса та вийшов і дорогою прихопив за вухо хлопця-слугу, що витріщався на нас із роззявленим ротом.

Коли минули перші хвилини зустрічі, я запитала про справи з Бертрадою.

— Не думай про неї, — безтурботно відповів Едгар, здмухуючи з мого обличчя пасма, що вибилися з-під запинала. — Вона поїхала, і Бог їй суддя.

— Поїхала? Так швидко? Куди?

— Мої люди провели її до межі графства. Мабуть, подалася мочити слізьми сутану преподобного Ансельма. Або вирішила навідати свого коханця Гуго Бігода.

— Коханця? Раніше ти ніколи не називав їх коханцями.

Щось темне, скажене промайнуло в очах Едгара. Але він відразу посміхнувся й жартівливо сказав, що не зобов’язаний стежити за тими, з ким плутається його колишня дружина. Уже й не знаю, що відбулося між ними, але Едгар тримався так, немовби все, що має відношення до Бертради, уже в минулому. Дай-то Боже!

Не бажаючи більше згадувати про Бертраду, я засипала Едгара запитаннями про Мілдред і справи в Гронвуді, а сама повідала й про тутешні новини, повідомила також побіжно, що завтра збираюся відвідати обитель Святої Хільди, помолитися в тамтешній каплиці й побачитися з Отилією. Я вже відіслала їй звісточку зі слугою, і вона чекає на мене.

Едгар насупився, не надто втішений почутим.

— Як же так? Я їхав сюди, сподіваючись відвезти тебе з собою. Гронвуд без господині спорожнів, та й Мілдред сумує.

У мене стислося серце. Мілдред, моя маленька пустунка… Але ж вона з Кларою, і дружина Пенди присохла до неї, як до рідної. Хто б міг подумати, що ця легковажна особа виявиться такою чудовою нянькою? Мабуть, це тому, що в неї поки що нема своїх дітей.

Довелося сказати Едгару, що навряд чи я поїду в Гронвуд разом із ним — тим більше, що вже завтра він повинен вирушати в Норідж, щоб супроводити партію коней, куплену тамплієрами. Для Едгара це важлива угода, але й він повинен зрозуміти, що для мене не менш важливо зустрітися з сестрами із обителі Святої Хільди в день поминання цієї великомучениці.

Зрештою ми вирішили, що Едгар переночує в Тауер Вейк, завтра