Читати книгу - "Нічний цирк"

— Шарф має бути червоним, — зауважує Фрідрік.

— Я не справжня сновида, — каже Селія. — Це було б неправильно. — Але поки вона промовляє ці слова, шарф стає насичено червоним, як бургундське вино. — Так краще?

— Ідеально, — каже чоловік, не відводячи погляду від дівочих очей.

Вона бере його під руку, і парочка мандрує звивистими доріжками, загубившись у поріділому натовпі відвідувачів.

Кілька наступних ночей вони повторюють цей ритуал, але щойно надходить звістка з Лондона, цирк похапцем покидає Мюнхен.

Ґлазґо, квітень 1895

Попри велику кількість тих, хто прийшов попрощатися, похорон минає тихо. Ніхто не схлипує й не жмакає в руках носовичків. У традиційному морі чорного видніються скупчення яскравих кольорів. І навіть дощик, що накрапає, не перетворює церемонію на царство розпачу. Вона минає, мабуть, в атмосфері задумливої меланхолії.

Можливо, це пов’язано з тим, що Лейні сидить тут жива й здорова, і нікому не віриться, що Тари Берджес більше немає. Половинка їхньої пари досі дихає, повна життя.

І водночас кожен, хто кидає погляд у бік Лейні, помічає, що щось не так. Важко пояснити, що саме. Просто все вийшло з-під контролю.

Час від часу щокою Лейні Берджес збігає поодинока сльоза, але дівчина з усмішкою зустрічає кожного, хто прийшов, і дякує за співчуття. Вона жартує так, як це робила б Тара, якби не лежала у відполірованій дерев’яній труні. Родичів тут немає. Проте ті, хто не дуже близько знав Тару, помилково вважають, що сива жінка й чоловік в окулярах, які всюди супроводжують Лейні, — її матір і чоловік. Ані мадам Падва, ані містер Барріс не заперечують проти цього.

Троянди неможливо полічити. Червоні, білі, рожеві... Між квітів лежить навіть одна чорна троянда, але ніхто не знає, хто її приніс. Чандреш замовляв лише білі квіти. Одна квітка пришпилена йому до вилоги, і під час служби він розсіяно її посмикує.

Коли Лейні оповідає про сестру, люди довкола то зітхають, то сміються, то сумно всміхаються.

— Я не оплакую свою сестру, бо вона завжди буде зі мною, у моєму серці, — каже жінка. — Мушу зізнатися, я трохи сердита на Тару: вона пішла, і тепер я мушу терпіти усіх вас сама. Без неї слабнуть мій зір, слух і всі почуття. Краще б я втратила руку чи ногу, ніж мою сестричку. Принаймні тоді вона була б поруч, дражнила б мою нову зовнішність і стверджувала б, що тепер нарешті з нас двох гарніша вона. Ми всі втратили Тару, але я втратила ще й частину себе.

На церемонію прощання приходить артистка, яку впізнають навіть ті, хто не має жодного стосунку до Le Cirque des Rêves. Жінка, закутана з ніг до голови в білосніжні одежі, сьогодні додала до звичного костюма крила. Вони водоспадом стікають уздовж її спини й тріпотять на вітрі, а сама жінка заклякла, нерухома, наче камінь. Більшість присутніх дивуються її появі, але, як і Лейні, радіють, що над могилою Тари з’явився живий янгол.

Зрештою, це сестри Берджес започаткували в цирку традицію живих статуй — артистів у вигадливих костюмах, з укритими гримом обличчями, нерухомо завмерлих на платформах між наметами. Лише якщо спостерігати за ними годинами, можна помітити, як статуя повністю змінює свою позу, але рухи такі повільні, що глядачі переконані — перед ними досконалі роботи, а не люди.

У цирку працює кілька таких артистів: Цариця Ночі в розшитому зірками костюмі; Чорний Пірат в антрацитових шатах; і жінка, що заклякла над могилою Тари Берджес, — її називають Снігова Королева.

Коли труну опускають у землю, чутно тихеньке схлипування, але важко зрозуміти, звідки воно лунає, — може, це взагалі просто злилися в один звук кілька зітхань, шаркання ніг і завивання вітру.

Дощ ряснішає, і над могилами, наче гриби, виростають парасольки. Мокра земля швидко перетворюється на багнюку. Кінець церемонії пришвидшують, аби заховатися від негоди, тому він видається дещо померхлим. Незрозуміло, коли ті люди, що стояли довкола могили стрункими рядами, перетворилися на звичайний натовп. Більшість підходить до Лейні, щоб знову висловити співчуття, а дехто біжить геть у пошуках схованки від зливи ще до того, як на могилу падає остання жменя землі.

Ізобель і Тсукіко стоять пліч-о-пліч неподалік від Тариної могили. Вони мають одну велику чорну парасолю на двох, яку Ізобель тримає рукою в чорній рукавичці. Тсукіко каже, що не боїться дощу, але Ізобель все одно ховає її під парасолькою, вдячна, що має компанію.

— Як вона померла? — питає дівчина-змія. У пообідні години багато хто пошепки запитував про це. У відповідь лунали різні версії, але жодна з них не була схожою на правду. Тих, хто знає подробиці, усе одно тут немає.

— Мені сказали, що стався нещасний випадок, — тихо озивається Ізобель. — Її збив потяг.

Тсукіко киває з відсутнім