Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я поволі підвівся; все тіло заклякло від довгого сидіння навпочіпки. Знадвору почулося ревіння мотора, вихорі повітря хльостали по траві. Деренчали шибки у вікнах. По плитах ковзнула тінь, ревіння мотора посилилося, вертоліт повільно проплив над будинком і зник.
Загрюкали дверцята автомобілів: їх тут був не один. Так. Ось вони — «оппель-адмірал» і маленький «пежо» — перетнули галявину, поїхали по дорозі. Віти кущів ще трохи похвилювалися, потім парк знову застиг у зеленій дрімоті.
Шкутильгаючи, я зійшов сходами.
Мій ненависний «ситроєн», потупивши придуркуваті очі-фари і притиснувши ніс-радіатор до землі, здавалося, дрімав теж. Я відімкнув його, кинув пальто на заднє сидіння і почав копирсатися у моторі, не звертаючи, на превеликий жаль, уваги на те, що робиться довкола. А треба було б! Бо коли я зрештою озирнувся, то побачив дядька-велетня. Він притулився до дерева, схрестив руки на грудях і не зводив з мене очей.
Бувають обставини, коли ти зовсім безсилий. Лишається одне: підкоритися. Спершу я так і хотів зробити. Та наступної миті підібрався, готуючись до стрибка. Але дядько трохи підняв руку — і цього вистачило. У його руці був чудовий аргумент. З тих, що б'ють без промаху.
— Облиште дурниці, — спокійно сказав він. — Ви вже наробили їх чимало.
Я кивнув. Взагалі він мав рацію.
— Хочу знати лише одне, чого вам тут треба?
Я глянув на нього. Здається, він дуже серйозно ставиться до цього питання.
— Я тут ночував, — зрештою відповів я; це, звісно, було правдою.
— А вчора? Ви вчора теж були тут. Я знаю зокрема, що побували на горищі. Навіщо?
Голос у телефоні! Так це була не випадковість! Раптом мені стало не по собі. Спина вкрилася потом.
— Отже? — наполягав дядько.
В нього було сіре, втомлене обличчя з широкими, високими вилицями, та, вузькими, трохи косуватими очима. Але в цих очах я не побачив ні підлоти, ні ненависті, ані глуму. І раптом повірив, що ці очі зрозуміють мене…
— Шукаю одну людину, — сказав я.
— Яку?
Я пояснив і додав до цього все, що вважав за потрібне. Він слухав, не перебивав.
— І навіщо вам це? — запитав він, коли я скінчив свою сповідь.
— Його дочка просила мене.
Він раптом весь якось обм'як. Обережно зняв з дула пістолета глушитель і сунув зброю у кишеню.
— Фантазер! — сказав. — Якщо Удена справді викрали, ви ніде й ніколи не знайдете його. Тут — тим більше. Монастир — руїни. Зрозуміло?
— Так.
— Ні, — сказав він. — Нічогісінько вам незрозуміло. В тім-то й справа. Ви не мовчатимете. Підете до першої-ліпшої редакції, щоб продати там побачене, почуте, А це для вас — смерть. І для мене. Бо ще вчора я мусив вас порішити. Або, в усякому разі, сьогодні, коли ви скоцюрбилися за перилами і видивлялися все довкола вашими клятими очима. Невже ви не збагнули, — раптом заревів він, — у яку халепу встряли?!
Стояв переді мною, пропікаючи повними люті очима. Рантом розмахнувся і вліпив мені здоровенного ляпаса. Я відлетів до машини. Другий ляпас повернув мене на місце. Мій ніс одразу ж зреагував на цю подію. Дядько глянув на це з огидою.
— Утрися і забирайся геть! — гримнув він.
Я хотів був залізти у машину, та він силоміць затримав мене, притяг моє обличчя до свого.
— Слухай! — зашепотів. — Ти перший, хто вибереться з цього клятого місця, відбувшись лише ляпасом. Це може коштувати мені голови. Не забувай!
Рвучко повернувся і пішов. Та раптом зупинився. Обличчя його дивно змінилося.
— Зачекай-но хвилинку, — промовив стиха. — Як вона там?
— Хто?
— Поллі. — Він сумно роздивлявся свої руки. — Я її батько…
Ми йдемо вузькою стежкою, йдемо швидко, і я докладаю зусиль, щоб не відстати від Удена.
Стежина заглибилася у ліс, поблукала поміж заростей папороті та очерету і за десять хвилин закінчилася на невеличкій галявині. Тут багато газонів, доріжки посипані піском, клумби заквітчані. За невисокою огорожею — будиночок садівника. Дерев'яні стіни, смолений дах, веранда. На великих, напіврозчинених вікнах — строкаті завіски. Пахне деревом і травою, пурхають метелики. Мир і спокій.
— Колишній будинок садівника, — пояснює Уден, зупиняючись. — Чудово, правда?
Я киваю.
— Хайнке-Штудер також жив тут. Та Едді вже поїхав. До себе. А сьогодні ввечері поїду і я.
— До Парижа?
— До Німеччини. — Він поляскує себе по кишені на грудях. — Оссі щойно дав мені квитка на літак.
— Ви з глузду з'їхали! — вигукую я. — Вас затримають при першій перевірці документів!
Уден усміхається.
Будиночок обладнано зі смаком і на широку ногу: дві ванни, кухня, гараж; килими, гардини, легкі крісла, телефон та телевізор.
Господар витягає з шафи пляшку коньяку, ставить на стіл склянки, кладе сигарети.
— Чого це ви вирішили, — питає, — що треба їхати саме в Дом?
Розповідаю стільки, скільки вважаю за потрібне. Слухає уважно. Очі в нього холодні, сірі — риб'ячі. Міркую, звідки це Поллі запозичила свої шоколадні. В усякому разі не в нього.
— Я націонал-соціаліст, — каже він несподівано. — Був ним і назавжди лишуся. Було чимало помилок, але ідея правильна.
— Ця ідея коштувала мільйони людських життів. Мій батько також загинув через неї. — Переді мною стоїть недоторкана склянка. — Чи знаєте ви, що проти директора в'язниці порушено дисциплінарну справу?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.