Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Усе гаразд. Вони й без того майже мене не слухалися. — Вона відчула якесь гірке задоволення, проказавши це вголос. Її посада командира завжди була лише прикиданням. По правді, Цике таки слухалися її, коли в неї був план, але зазвичай вона його не мала. Справді, вони непогано керували самі собою.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитав Неджа. — Ти не контролюєш своїх поривів. Зовсім не контролюєш. Абсолютно.

— Це щось страшне, — погодилася вона й захихотіла. — Добре, що я не можу прикликати вогонь, еге ж?

Він відповів на це такою довгою мовчанкою, що зрештою Жинь знітилася. Тепер вона воліла б не напиватися так сильно. Через безнадійно сплутану свідомість вона не могла думати. А ще почувалася страшенною дурепою, невихованою і присоромленою.

Їй варто було взяти за правило промовляти слова подумки перед тим, як сказати їх уголос.

— То що там відбувається?

— Усе як завжди. Збирають цивільних. Увечері чоловіки проголосують.

Жинь сіла.

— Вони не повинні мати права голосу.

— Вони нікарці. Усі нікарці можуть приєднатися до Республіки.

— Вони допомагали Федерації!

— Бо не мали вибору, — сказав Неджа. — Подумай про це. Постав себе на їхнє місце. Ти справді думаєш, що повелася б краще?

— Так, — випалила вона. — І поводилася. Я була на їхньому місці. Я була у ще гіршому становищі, мене прив’язали до ліжка, катували мене й катували Алтаня на моїх очах, і мені було страшно, я хотіла вмерти…

— Їм також було страшно, — м’яко сказав він.

— Тоді вони мали дати відсіч.

— Можливо, у них не було вибору. Вони не треновані солдати. Вони не шамани. Як ще вони могли вижити?

— Замало просто вижити, — просичала вона. — Треба боротися за щось, не можна просто… просто жити своїм життям тупого боягуза.

— Деякі люди просто боягузи. Деякі просто не такі сильні.

— Тоді вони не повинні голосувати, — прогарчала Жинь.

Що більше вона про це думала, то безглуздішою видавалася пропонована Вейсжею демократія. І як нікарці мали правити самотужки? Вони не керували власною країною ще з часів Червоного Імператора, і навіть п’яна вона розуміла чому: нікарці просто надто дурні, надто егоїстичні й надто боягузливі.

— Демократія не спрацює. Поглянь на них. — Вона жестом обвела дерева, не людей, але заледве бачила хоч якусь відмінність. — Вони боягузи. Дурні. Вони голосують за Республіку, бо бояться… Я впевнена, що вони так само швидко проголосували за об’єднання з Федерацією.

— Не будь несправедлива, — сказав Неджа. — Вони просто люди і ніколи не вивчали мистецтва ведення війни.

— Тоді вони не повинні правити! — крикнула вона. — Їм потрібен хтось, хто говоритиме, що робити, що думати…

— І хто це буде? Дадзі?

— Не Дадзі. Але хтось освічений. Хтось, хто склав Кедзю, закінчив Сінеґард. Хто служив у війську. Хто знає ціну людського життя.

— Ти описуєш себе, — сказав Неджа.

— Я не кажу, що це маю бути я, — сказала Жинь. — Я лише кажу, що це не повинен бути народ. Вейсжа не має дозволяти нікого обирати. Він має просто правити.

Неджа схилив голову набік.

— Ти хочеш, щоб батько сам став Імператором?

Жинь не встигла відповісти через раптову хвилю нудоти. Часу підводитися не було, вона нахилилася вперед на коліна й вихлюпнула вміст шлунка на дерево. Її обличчя опинилося надто близько до землі. Чимала частка блювоти бризнула на щоки. Жинь незграбно витерлася рукавом.

— З тобою все гаразд? — запитав Неджа, коли її вже не мучили сухі позиви.

— Так.

Він погладив її по спині.

— Добре.

Жинь сплюнула на землю грудку повернутого вина.

— Йди до біса.

Неджа підняв жменю багнюки з берега річки.

— Ти чула історію про те, як богиня Нюйва створила людство?

— Ні.

— Я розповім. — Неджа виліпив із бруду кулю. — Колись давно після народження світу Нюйва була самотня.

— А як же її чоловік Фусі? — Жинь знала лише ті міфи, в яких Нюйва й Фусі були разом.

— Певно, кудись подався. У міфі про це не згадується.

— Аякже.

— Аякже. Хай там як, а Нюйві стало самотньо й вона вирішила створити людей, щоб вони заселили світ і склали їй товариство. — Неджа впився нігтями в кулю багнюки. — Перших декількох людей вона створила надзвичайно детальними. З гарними рисами, красивим одягом.

Жинь розуміла, до чого все йшло.

— То були аристократи.

— Так. Дворяни, імператори, воїни, усі важливі персони. А потім їй стало нудно. На це йшло забагато часу. Тож вона взяла мотузку й почала розкидати бруд у всіх напрямках. Так з’явилися сотні нікарських кланів.

Жинь зглитнула. Їй у горло немовби налили кислоти.

— На півдні цієї історії не розповідають.

— А як ти думаєш, чому так? — запитав Неджа.

Жинь прокручувала це якусь мить у голові. А потім розсміялася.

— Мій народ — це багнюка. І ви все одно дозволяєте їм керувати країною.

— Я не вважаю цих людей багнюкою, — сказав Неджа. — Я думаю, що вони ще не сформовані. Не освічені й не окультурені. Вони не знають нічого кращого, бо їм не давали можливості дізнатися. Але Республіка сформує й відточить їх. Розвине до належного рівня.

— Це не так працює. — Жинь узяла грудку мулу з Неджиної руки. — Вони ніколи не стануть чимось більшим, аніж є насправді. Північ їм не дозволить.

— Це неправда.

— Це ти так думаєш. Але я бачила, як працює влада. — Жинь зім’яла багнюку між пальцями. — Тут ідеться не про те, хто ти, а про те, ким тебе бачать. І якщо в цій країні ти багнюка, то завжди лишишся багнюкою.

Роздiл 18

— Та ти жартуєш, — сказав Жамса.

Жинь похитала головою. Від різкого руху в неї запульсувало у скронях.

У неприємному світанковому світлі вона вже пожалкувала, що взагалі торкнулася спиртного, бо тепер обов’язок повідомити Цике про розпуск був їй ще неприємнішим.

— Мене понизили у званні. За наказом Дзіньджі.

— А що ж тепер буде з нами? — наполегливо запитав Жамса.

Жинь спантеличено глянула на нього.

— А що з вами?

— Куди ж нам іти?

— О. — Вона міцно замружилася, намагаючись пригадати. — Вас перерозподілили. Здається, тебе — на «Грифон», а Суні й Бадзі — на баштові кораблі.

— То тепер ми не разом? — запитав Жамса. — От же бляха. Невже ми не можемо просто відмовитися?

— Ні, — Жинь притиснула долоню до чола, що пульсувало болем. — Ви солдати Республіки. І мусите виконувати накази.

Він недовірливо подивився на неї:

— Оце й усе?

— А що ще мені сказати?

— Та що-небудь! — крикнув він. — Будь-що! Ми вже не Цике, і ти так просто це проковтнеш?

Жинь кортіло затулити вуха долонями. Вона була така виснажена. І хотіла, щоб Жамса просто пішов і замість неї передав новини всім іншим, щоб вона змогла просто змиритися з тим, що сталося, і піти поспати, ні про що не думаючи.

— А кому до того є діло? Цике вже неважливі. Цике кінець.

Жамса схопив Жинь за комір. Проте хлопець був настільки худорлявим і нижчим навіть за Жинь, що збоку цей випад здавався абсурдним.

— Та що з тобою? — процідив він.

— Жамсо, припини.