Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Заходжу до квартири. Тільки відчиняю двері, то чую шурхіт - летить Неджі. Цуцик радісно хитає хвостиком, а темні оченятка щасливі. Радіє, що я вдома.

Одразу схиляюся до нього та чухаю за вушком. Він починає від цього "біситися" у позитивному значені цього слова. Перевертається на спину та починає викручуватися, мовлячи цими діями:

- Гладь животик.

Маленький маніпулятор. Виконую його примху. Від чого Неджі кайфує, адже обожнює, коли його так голублять.

Паралельно дивлюся на годинник. Мене не було вдома три години. Трішки забагато, адже цуциків його віку не можна довго залишати наодинці.

Я читала, що німецькі вівчарки навіть можуть впадати у депресію від того, що їх на тривалий час залишають без уваги.

Тому нинішніми діями спокутую свою провину та помічаю, що Неджі за цей місяць добряче підріс.

Уже не маленький клубочок, який дріботить квартирою, а величенький слимачок. Може навіть із ніг збити. Та виросте ще більшим. Собаки його породи не бувають маленькими.

І тільки зараз доходить, що Неджі буде згадкою про цю всю ситуацію, адже я точно не залишу його Олександру. Він мій…

Ще три місяці…

Перестаю гладити. Занурююся в думки, які огортають сумом. Приблизно все ще триватиме дванадцять тижнів. А далі?

Зберу, речі, віддам Липовському банківську картку та все… Почну те життя, яке мало закрутити мене після університету. Знайду роботу, але, напевно, це варто буде почати трішки раніше - за тиждень до кінця. Щоб потім не думати, як прожити, бо поки я в цих стінах, то мені не варто турбуватися про завтрашній день.

Та, мабуть, кожна, яка тут розсувала ноги перед Олександром, так жила - без турбот. Але ні. Тут турбота може бути лише одна - аби інтимні місця були поголені, а очі підкреслювали стрілки чи тіні.

Зараз це поки хвилює мене, а невдовзі – стане бідканням для нової дівчини. Цікаво, а як він шукає заміни? Підходить до тої, яка сподобалася та каже, що хоче? І багато було?

Та, мабуть… Переконана, що дуже багато. Либонь, можна створювати у вайбері бесіду "Колишні коханки Липовського", куди я також скоро потраплю.

Мені від цього починає шкрябати в душі. І чому…

Із думок витягує Неджі. Халамидник кусає за руку, бо я перестаю його пестити.

Гладжу його та встаю. Знімаю пальто, бо стає спекотно, та скидаю взуття.
Негативні думки продовжуються, які перевертають мозок та змушують злегка депресувати.

Якось стає сумно. Тут розумію… Я сумуватиму за Липовським?

Від цього питання навіть перестаю милити руки рожевим бруском. Тримаю їх під водою та думаю.

Я не знаю… Це складно… А ще слова Діани, що він мене кохає…

Стоп!

Досить!

Кладу мило, що пахне ваніллю, та змиваю його зі шкіри. Не треба уявляти того чого нема. Я проста коханка, якій подобається виконувати свою роль та не більше!

Йду до вітальні, де розривається телефон. Беру його.

- Так, - відповідаю.

- Ти вдома? - питає Олександр, а на фоні чую галас, який типовий для торгових центрів.

- Так, я щойно прийшла. Не встигла сповістити тебе. Вибач. Просто я поки роздягнула…

- Я буду в тебе сьогодні після сьомої, а також щось замов на вечерю, - уриває.

- А що саме ти бажаєш?

- На твій смак.

- Гаразд, - відповідаю, а він завершує дзвінок.

Зараз тільки четверта година. До сьомої ще дуже далеко. Встигну зробити макіяж, а також…

Підіймаюся на ноги та йду на кухню, де дивлюся, що є серед запасів… Усього  достатньо, а тому навіщо щось замовляти?