Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Він зробив драматичну паузу.

— Яке ще відкриття? — запитав Джордж. Я зраділа, що він спитав про це, бо сама не розуміла, що Локвуд має на увазі.

— Вона показала мені оце. — Він випростався й пошукав у кишенях пальта. Повитягавши звідти обгортки від м’ятних льодяників, недогарки свічок та мотузки, він нарешті показав нам пожмаканий складений аркуш паперу.

То була копія фотографії з журналу, знайденого Джорджем в Архіві. На ній було видно групу багатої молоді — завсідників лондонських дорогих кав’ярень та казино п’ятдесят років тому. Посередині групи, що з’юрмилася біля фонтану, красувалась Енні Ворд. З іншої, окремої, фотографії на мене зирило вишкірене обличчя Г’юґо Блейка.

— Придивіться до фонтану! — порадив Локвуд.

У білому світлі магнію важко було розгледіти деталі, тому Джордж присвітив ще й своїм ліхтариком. Позаду веселої групи стояла компанія молодиків у білих краватках і фраках. Вони оточили фонтан, прикрашений візерунками. Від них так і віяло здоров’ям і самовпевненістю... Один з молодиків, найвищий, стояв у затінку, окремо від інших. Він був кремезний, широкоплечий, із кучмою довгого темного волосся. Ми ніяк не могли до ладу розібрати рис його обличчя, однак найголовніше — довгий гачкуватий ніс, широкі насуплені брови, міцна квадратна щелепа — відразу впадало в око.

Ми з Джорджем мовчки втупились у фотографію.

Так, за багато років він розгубив і свої м’язи, й волосся, проте жодного сумніву не було.

— Ферфекс... — тільки й промовила я.

Джордж замислено, з жалем кивнув:

— Так я й думав.

Я поглянула на нього:

— Що?! Не бреши. Ти й гадки про це не мав!

Джордж подав фотографію Локвудові:

— Я хотів сказати: так я й думав, що з ним не все чисто.

— Коли я показала цю фотографію привидові Енні Ворд, — заходилась я пояснювати, — вона збожеволіла з люті. — Я трохи помовчала: посріблена склянка на грудях знов обпекла мою шкіру холодом. — Але це не доводить...

— Твоя правда, — перервав мене Локвуд. — Це нічого не доводить — крім однієї суттєвої речі. Того, що Ферфекс бреше. Коли він приїздив до нас, то вдав, ніби вперше чує про Енні Ворд. Улаштував виставу, начебто не пам’ятає такого імені. А насправді він чудово знав її. Замолоду вони навіть грали в одній акторській трупі.

— І не тільки! — Моє серце аж розривалося, голова паморочилась, ніби я повернулася назад, на кручені сходи, до примарних тіней. У моїй пам’яті аж кричало те, на що раніше я не звертала уваги. — Вона теж була актрисою! Як Ферфекс! Пам’ятаєте — в старій газеті було написано, що вона мусила облишити акторську кар’єру — через те, що...

— Через Г’юґо Блейка, — знов обірвав мене Локвуд. — Вона потрапила під його вплив.

— Чи не пора вже ворушитись? — насподівано обізвався Джордж, простукуючи черговий камінь. — Ніч не триватиме вічно!

З ним важко було не погодитись. Ми мовчки пішли в останню атаку на стіну. Вона забрала наші останні сили: два ломики й ніж дико вгризались в уперту каменюку, перш ніж вона подалася — й нарешті впала на підлогу. Перед нами була велика діра.

Локвуд підійшов до неї й зазирнув усередину:

— Нічого не видно... Це, мабуть, той самий підвал, де я раніше бачив привид ченця. Чудово... Зараз ми зійдемо нагору — й вирушимо звідси геть. Дай-но мені ліхтарика, Джордж. Я піду перший.

Тримаючи ліхтарик у зубах, він проліз у діру, крутнувся, пацнув ногами — й зник.

Запала тиша.

Ми з Джорджем мовчки чекали.

Блимнуло непевне світло, а потім долинув Локвудів шепіт:

— Пробачте. Я впустив ліхтарик. Усе гаразд — це той самий підвал. Лізьте до мене! Люсі — перша.

Це не забрало в мене багато часу. Тільки-но мої руки й голова опинилися по той бік стіни, як Локвуд витяг мене до підвалу.

— Пильнуй, поки я тягтиму Джорджа, — прошепотів він. — Ніч уже минає — решта Гостей, напевно, вгамувались, проте все може бути.

Я стояла на варті з ліхтариком і рапірою, поки Локвуд витягав Джорджа. У пітьмі мені мало що було видно: чорні тіні, що перетинали підвал, і арку, за якою темніли бочки з вином. Ані сліду примарного туману не залишилось — можливо, після того, як ми атакували колодязь, сказати щось напевно я тут не могла.

Одначе привиди мене вже не тривожили. Я думала лише про біляву дівчину з фотографії й чоловіка біля фонтану. Ця думка не давала мені спокою.

— Усі готові? — прошепотів Локвуд, витягши нарешті Джорджа. — Мерщій вибираймось із замку і прокрадаймось парком — до зруйнованої вартівні біля дороги. Якщо ми будемо там до світанку, то...

— Спочатку дещо скажи мені, — перервала я. — Ти гадаєш, що пограбування теж влаштував Ферфекс?

— Звичайно. А коли йому це не вдалося, він скористався другим своїм планом — і затяг нас сюди.

— То йому потрібен кулон?

— Так, кулон. І все те, що він доводить.

— Що ж він доводить, пане Локвуде? — зненацька пролунав бас.

Брязнув метал. Під аркою стояли дві постаті — ніби чоловічі, але з величезними спотвореними головами. В одного був револьвер, у другого — ліхтар, що світив прямісінько нам в очі. Його потужний промінь засліплював нас, завдавав нам різкого болю.

— Стійте на місці! — наказав той самий голос. Наші руки негайно потяглися до рапір. — Фехтування на сьогодні досить. Киньте зброю на підлогу, інакше ми вас застрелимо.

— Робіть, що він каже, — мовив Локвуд, кидаючи рапіру на підлогу. Джордж зробив те саме. Я скорилась останньою — я пильно вглядалась у темряву, в напрямку, звідки лунав голос.

— Швидше, панно Карлайл! — командував голос. — Хочете дістати кулю в груди?

— Люсі... — Локвуд стиснув моє плече.

Я випустила рапіру. Локвуд люб’язно підняв руку.

— Люсі, Джордж, — сказав він, — дозвольте відрекомендувати вам нашого замовника й господаря, пана Джона Вільяма Ферфекса.