Читати книгу - "Випадковий наречений, Аніта Русанова"

Макс

На диво, заторів в місті майже не було, тільки зрідка на дорозі траплялись бісячі трамвайчики, які ускладнювали рух, та і це мені не заважало вичавлювати газ, ніби збирався злетіти. Вже уявляю ці штрафи, які мають прийти згодом. Але вся ця ситуація з колишньою, яку я не можу назвати нормальною (що ситуацію, що колишню), вибиває мене, і я маю якнайшвидше дізнатись правду. Світлофор перемкнувся на червоний, зупинився. Стараюсь дихати глибоко і спокійно, але мій стан видають пальці, якими я нервово стиснув кермо, до побіління кісточок, та стиснуті до скреготу щелепи. В цю мить на сидінні задзвонив телефон, повернувшись до джерела шуму, на екрані засвітилась фотографія мами. Давненько ми вже не бачились і не спілкувались. Проте зараз теж не маю бажання. В такому своєму стані я можу щось не те сказати, а мама може образитись, а я не хочу, щоб найрідніша мені людина, ображалась на мене, через мої психи. Через певний час телефон стих, і я продовжив рух на зелений сигнал світлофора. Тишу знову порушив дзвінок, це вже неабияк почало мене дратувати, кинув швидкий погляд на мобільний, але замість мами, виднілось фото Сергія. З ним теж не хочу зараз говорити, бо він завжди відчуває мій стан і від допиту тоді не відкрутитись, а я не маю так багато часу. 

Під'їхавши до невеличкої кав'ярні, геолокацію якої годиною раніше скинула колишня, заглушив мотор, і вийшов з авто. Це місце раніше було нашим улюбленим з колишньою. Невже вона хоче надавити на спогади і таки повернути мене. Доведеться самому дізнатись. Пройшовши в середину я швидко оглянув приміщення і помітив колишню, яка сиділа біля вікна і щось дуже зосереджено набирала в телефоні. Зробив замовлення і рушив до неї. 

- Привіт, Максику. - Сказала Еля, піднявши на мене очі, підвелась щоб обійняти, але я виставив руку вперед, зупиняючи її. 

- Привіт. - Сухо сказав, сідаючи навпроти неї. 

- Я дуже рада тебе бачити. - Прощебетала колишня, і виправилась. - Ми дуже раді тебе бачити. - І показово погладила ще не помітний живіт.

- Давай без цього. Що ти хотіла? - Сказав я, нервово постуючи пальцями по стільниці, та відкинувся на стілець.

- Я хотіла і хочу, аби в нашої дитини була справжня сім'я про яку ти так довго мріяв. - Сказала Еля, тягнучись своєю рукою до моєї. Відсахнувся, не даючи їй надії.

- Хочеш мене повернути? - Запитав одразу те, що крутилось на язиці від ранку.

- Хочу, щоб ми стали щасливою сім'єю.

- Цього не буде. - Відрубав я.

- Це все через неї? Через ту дівку, яка незрозуміло чому вештається в нашій квартирі? - З відразою сказала колишня.

- Це не якась дівка. - Сказав я, гепнувши кулаком по столі. - Це моя дівчина, майбутня наречена. 

- Ого, навіть так? Тобі не здається, що ти мене так швидко забув? Нам же  було так добре разом і ми..

- Немає ніяких нас. Ти сама все робила для того, щоб це зруйнувати. - Сказав я, недавши договорити колишній. - І тепер не роби вигляд, що ти про це жалкуєш. 

- Я жалкую, правда. Лиш коли дізналась про вагітність, я зрозуміла, як сильно хочу цю дитину, і щасливу сім'ю з тобою. 

- Скільки? 

- Що скільки? - Збентежено перепитала колишня.

- Скільки тижнів ти вагітна? - Запитав я. Еля не поспішала з відповідю. Почала копирсатись у своїй сумочці, дістала звідти конверт і поклала переді мною.

- Вісім. Вісім тижнів вагітності. 

- Що це? - Запитав я, беручи конверт до рук.

- Знімки УЗД, заключення лікаря, довідка. - Сказала вона. Відкрив конверт, переглядаючи зміст. Справді там було те, що щойно перелічила колишня. 

- Вісім... - Пробубнів собі під носа. І почав згадувати, що було вісім тижнів назад. Взяв телефон, відкрив календар і почав вираховувати. Якраз вісім тижнів тому, мене не було в місті. Я був у відряджені в Харкові. Сергій доручив мені поїхати розібратись з кількома пробремами, які виникли там в компанії. І це означало лише одне.. - Це не моя дитина. - Сказав, піднімаючи очі на колишню.

- Твоя. - Гаркнула Еля.

- Ні. Ти коли придумувала план, ти могла хоча б трохи постаратись і позгадувати, коли у нас була близькість? 

- Максе, я не розумію про що ти.. - Мовила Еля, відвертаючи погляд.

- Вісім тижнів тому мене не було в місті. Я був у Харкові, якщо раптом ти забула. І тут є тільки два варіанти: або ти не вагітна, і водиш мене за ніс, думаючи, що можеш цим мене повернути, або ти вагітна, але не від мене. - Сказав я якомога спокійніше, відчуваючи, що тягар з плеч по тихеньку падає. У відповідь тиша. Колишня щось обдумує, і це вже почало дратувати. - Скажеш щось? Чи ми так і будемо мовчати?

- Знаєш, а я тебе недооцінила. - Сказала колишня, підводячи очі на мене. - Ти змінився. Раніше ти був тюхтієм, який вірить у все що йому скажуть. Я сподівалась так буде і цього разу. Але ні. - Криво всміхнувшись сказала. 

- Я і раніше був таким. Просто ти не помічала. А я тобі сліпо довіряв, і схоже даремно. - Кинув я. 

- От скажи, чому ти мене ненавидиш? Я ж ніби нічого поганого не робила.

- Я тоді теж так думав, але дивлячись на те, що ти мені зараз говориш, і те що дитина не моя, то ти помиляєшся. Я вірив тобі, а ти просто грала зі мною. Цікаво було спостерігати за таким дурнем як я, якому ти спочатку зраджуєш, а потім мило посміхаєшся і хочеш близькості? Тобі самій не було гидко від цього, не шкода втрачених років?

- Ні. Ні краплі. Тепер я шкодую лише про одне, що прийшла сюди і принизалась перед тобою. Але ти ще пошкодуєш про це. - Зі зневагою мовила колишня.

- Через що?

- Через те, що можеш бути щасливим без мене. - Сказала Еля, підірвалась з місця і попрямувала геть. 

Тягар остаточно впав з плечей. Не можу повірити, що довіряв людині, яка зраджувала. Геть сліпий був,чи що? Сумніваюсь, що це було один раз. Прикро дізнатись, що людина яку ти любив просто використовувала тебе і твою довіру. Але чесно радий, що сталось саме так. Якби не це все, я б не зустрів Настю. З нею я по справжньому щасливий. Тому напевно можна було б подякувати долі, що все склалось так, а не інакше.