Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Вони прийшли без попередження. Темні, спотворені силою, що не належала цьому світу. У їхніх рухах не було хаосу — лише цілеспрямованість. Як хижаки, що вловили запах здобичі.

Вони шукали мене.

— Ясемін, — Нолан став переді мною, спиною до ворогів. — Не наближайся. Якщо вони доторкнуться до тебе, усе втрачено.

— Але…

— Ніяких “але”. Зараз ти — центр всесвіту. І я не дозволю, щоб тебе вирвали з нього.

Його слова прозвучали тихо, майже пошепки, але в повітрі розкотилися хвилями магії. Він змахнув рукою — і перед нами з’явився щит із світла. Та не простий щит — це було щось древнє, первородне. Магія, що пахла камінням, вітром і блискавкою.

Я стояла за ним і дивилася, як він бореться. Не словами. Силою.

Його рухи — точні, холодні. Жодного зайвого жесту. У кожному — досвід, мудрість, сила. Магія слухалась його, як навчене військо свого генерала.

— Це… — видихнув Калеб поруч. — Він не просто ректор. Він щось більше.

Я відчувала: він стримує не лише ворогів, а й себе самого. Його магія тремтіла, як струна — на межі вибуху.

— Ви повинні піти, — знову сказав Нолан, не відводячи погляду від темних. — Закрий портал. Лише ти зможеш це зробити, Ясемін.

— А ти?

— Я їх затримаю.

— Але їх стає дедалі більше!

— Саме тому я залишуся.

Темрява густа, як дим, вже майже торкалась нас. Я бачила, як викладачі в інших частинах академії борються, падають, підіймаються знову. Світло і тінь спліталися в єдиному потоці битви.

— Іди, — повторив Нолан. — Ти мусиш. Заради всіх нас.

Калеб стис мою руку.

— Ми впораємось. Разом.

Я кивнула. Але саме в ту мить — щось змінилось.

Я відчула, як його рука стискається сильніше. Стає чужою. Міцнішою.

— Калеб?.. — прошепотіла я.

Він різко рвонув мене до себе, і наступної миті — ми зникли.
Магія розірвала простір. Холод. Морок. Ми перенеслись кудись — за межі академії, за межі відомого.

— Що ти робиш?! — Я боролась, намагалася вирватися. — Відпусти мене!

Калеб змінився. Його очі стали темні, бездонні. Але найстрашніше — я не бачила в них жалю.

— Пробач, — мовив він тихо. — Але якщо ти закриєш портал, ми втратимо усе. І я… я не можу цього допустити.

— Ти з ними?

— Я з собою. І з тими, хто хоче змінити цей світ.

Я била його, кидалась магією, але простір навколо був зачинений. Замкнений.

А тим часом в академії — світло і тінь сходилися в останньому бою. І десь посеред цієї бурі — Нолан.

Один проти тьми.

Але він стояв.

Коли я відкрила очі, переді мною було небо. Сіро-фіолетове, вкрито хмарами, що клубочились, мов живі. Повітря мало гіркий присмак магії — затхлий, неприродний. Калеб стояв поруч, мов статуя. І мовчав.

— Де ми? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Поза Арканумом. Місце, куди рідко ступала нога мага. Тут, — він провів рукою, — нічого не заважає тьмі рости. І саме тут має вирішитись усе.

Я відступила. Його силует здався мені чужим, ворожим. Його голос — холодним.

— Ти не розумієш, — сказав він повільно. — Якщо темрява отримає тебе — вона завершить цикл. Пророцтво здійсниться… але не так, як усі хочуть.

— Я не дам цього зробити. І Нолан не дасть.

— Нолан? — його голос зламався на зневажливий сміх. — Він надто довго вірив у світло. Але ж ти бачила — темрява повертається. І навіть він не зможе зупинити її навіки.

Я хотіла відповісти, але не встигла.

Простір навколо зашипів. Потемнів. І — з’явився він.

Нолан.

Ніяких попереджень, ніякої драми — лише він, як розріз у повітрі. Високий, холодний, мов сама ніч, і сильний — настільки, що земля під ним тріснула.

— Відпусти її, — його голос був низький, твердий, як лезо.

Калеб відступив на крок, ховаючись за моєю спиною.

— Не можу. Якщо я відпущу її, вона закриє портал. А ти цього хочеш, Нолане?

— Я хочу зберегти її. І наш світ.

— А вона хоче цього?

Ясемін зібралась з силами, вдихнула глибше й відсторонилась від Калеба.

— Я — сама вирішу, що хочу.

Їхні погляди зійшлись. Двоє сильних магів. Минуле і майбутнє. Вогонь і лід.

І тоді почалось.

Сутичка була короткою — магічно, але не фізично. Нолан не наважувався вдарити, бо Калеб знову став між ними й втягнув мене в магічне поле. Я чула, як навколо нас ламається реальність, як з обох сторін летить сила, що могла би спалити півсвіту.

Але Нолан… стримувався.

Він боровся і з ворогом, і з собою.

Його магія лилась з-під рук — біла, золота, з нотками синього. Вона не знищувала — вона захищала.

І я зрозуміла.

— Він любить тебе, — прошепотів Калеб. — Саме тому він не переможе.

Але я вже не слухала. Бо серце моє билося в унісон з ритмом академії. Я відчувала, як вона кричить, як портал роздирає її основи.

І я знала, що робити.

— Вистачить! — закричала я, розриваючи магічне поле.

Світло вибухнуло зсередини мене. Чисте, рішуче, древнє. Портал — я бачила його навіть здалеку — почав закриватись, реагуючи на мою присутність.

Темрява заколивалась.

І тоді… Калеб зник. Прямо з моїх рук.

— Він тікав, — прошепотів Нолан, підходячи ближче. Його голос — низький, трохи хриплий. — Але ми ще його знайдемо.

Я подивилась на нього.

— Ти… прийшов за мною.

Він кивнув. Не розводячи сентиментів.

— Ти — єдина, хто може це зупинити. Я не залишу тебе одну.

І вперше… він доторкнувся до моєї руки. Просто. По-людськи.

— Час повертатись. Нам потрібно завершити це. Разом.
Я не знала, скільки часу ми так стояли — я, Нолан і тиша між нами, яку розривали лише далекі звуки бурі. Його погляд був важкий, майже нестерпний, і водночас — єдиний, що тримав мене на поверхні цієї навали питань і страхів.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Знаю, що все почалось задовго до мого приходу в Арканум. Але тепер… тепер усе якось надто швидко. Ніби пазли самі злітаються в картину, яку я не готова побачити.