Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

— Ні, не так. — Мара відповідала спокійно і холодно. — Припни стихії, вражий сину. Зараз же! Бо я власноруч уярмлю тебе. Сили на це у мене вистачить.

— Цікаво, мо’, спробуємо? І як ти це робити збираєшся? Точніше, чим? Мо’, в Перуна його молот позичиш чи стріли? — глузливо відповідав Марі Стрибог, заплівши руки на грудях. — Ну-ну, чекаю! О Велика Володарко та Повелителько! О Маро!

— Перестань блазнювати, хлопче! Ти зараз не в найвигіднішій ситуації. Чи, може, захотів позбутися Перемінника? Його дозволено, крім самого власника, скидати ще одній особі — Повелительці Смерті. Ну? Припни стихії, забери з лісу свої вітри. Негайно!

Стрибог сердито поморщився та підняв вгору руки, зашептав собі під ніс замовляння — і темні брудні стежки потягнулися з боку вцілілого лісу до нього. Потяглися до його долонь, легко просочуючись через них у тіло. А одна, найчорніша, з розгону обкрутила його шию, він сердито захрипів, але за мить отямився. Сварга смерті повернулася на місце, запечатавши всередині тіла темні сила бога Стрибога.

— Задоволена? — Стрибогом гойднуло, він скривився від болю, але й далі зухвало дивився на ту, яка була його матір’ю.

— Ні. Не зовсім. Що ти коїш? Дай спокій тим, хто тобі нічого поганого не зробив. Чуєш?

— Припини, Маро. Тобі роль миротворця геть не личить. Не кидайся безглуздими словами. «Нічого поганого ніхто не зробив»… Відколи зрада стала називатися «нічим поганим»? Я все одно її вб’ю, якщо не зараз, то потім. Зрада — це злочин, а злочинців потрібно карати. Смертю.

— Яких злочинців? Ти про що? Я про світ неврів зараз. Що тобі такого зробив Чуй-ліс? Дерева поморозив, землю затопив, трави попалив… Що це? Помста? Кому?

— Так, це не помста. Це правосуддя, Маро! Хіба винен лікар, коли лікує хворого, що він водночас вбиває, допомагаючи. Одному допомагаєш, іншому шкодиш. — Стрибог злісно блиснув очима. Ніколи ще не почувався таким упевненим. Йому допомагала ладанка з Біловоддя, був твердо переконаний у власній правоті.

— Що ти таке верзеш? Ти себе чуєш? Який лікар, кого вбиває?

— Хвороба всередині хворого — це також живий організм. І лікар, лікуючи від неї, її ж вбиває.

Мара від почутого аж рота роззявила:

— Хто тобі вклав у голову таку дурню? То ти себе лікарем вважаєш? Санітар лісу, так? Вбивця лісу ти, а не лікар. Темні тебе шукають, бо і там нашкодив, світлі теж готові голову відгризти. Це який талант потрібно мати, щоби проти себе всіх налаштувати. Хіба так можна? А Мальва? Ти мав би бути поруч із донькою. Натомість вештаєшся хтозна-де і хтозна з ким. Так не годиться, сину. А ще на Птаху ображаєшся, навіть злишся, бо про Мальву тобі невчасно розповіла.

Стрибог театрально заломив руки:

— Ой, що це? Невже ідеальна матуся повчає непутящого сина? Не треба мені тут нотацій щодо батьківства читати. На себе краще глянь. Теж мені, взірець материнства. Моя донька у надійних руках. Сам Повелитель Морок її оберігає, як зіницю власного ока стереже. Так що, матусю, перестань корчити з себе дбайливу бабусю та займися краще своїми обов’язками. Йди там пооплакуй померлих чи шо. Мо’, кого зі смертних лобурів випадково вітром чи закляттям зачепило. А у мене набагато важливіші справи, аніж переливання з пустого в поро…

Не договорив. Мара вхопила його за руку, притягнула до себе. Стрибог від несподіванки ледве на ногах втримався. Вона вчепилася міцно, він навіть не намагався вириватися:

— Мальва у надійних руках? Що-о-о-о-о-о? Телепень ти, а не батько! Що ти собі думав, коли залишав добру, ніжну, світлу дівчину цьому темному засранцю? Як зіницю ока, кажеш? Тоді Морок — сліпий блазень. Він вирішив її по-своєму виховувати. Бачиш-но, надто норовлива у нього онука. І що він зробив, коли дівка відмовилася прогинатися під нього? Силою приволік її на понеділковий ритуал, на розглядини, так би мовити. А що? Для неокріпшого розуму кровні жертви — то гарне дозвілля. Та цього йому виявилося замало. І що придумав наш вигадник Мор? Майже силою мало не змусив Мальву випити з Чорнобогової чари. Але… То була б не моя онука і не учениця Птахи, якби легко здалася. Мальва почала говорити отими бридкими покрученими словами, яких так усі безсмертні не люблять. А оскільки Морок наклав на неї закляття-заборону щодо вживання таких слів, то… Мальва почала кашляти та її почало вивертати. Тож із ритуалу її прогнали, щоб не заважала іншим насолоджуватися кровію невинно забієнних жертв. А оскільки насилля над такою особистістю, як Мальва, у душі бунтарки породжує не паніку, а страх, який заставляє негайно діяти, то… Твоя донька нічого ліпшого не придумала, як утекти зі світу Відтіні. А як можна утекти зі світу Відтіні? Ну, синочку, увімкни уяву? Ворота не випустять. Літати Мальва поки не вміє. Ключ у світі Відтіні не працює. Залишається що?

— Ні-ні-ні-ні! Ти брешеш. Це не правда. Вона ж розумниця. Я її попереджав про Мертву ріку! — Стрибог навіть не сіпався, не старався вирватися. Він дивився в темні очі матері, які з холодних враз перетворилися на гарячі вуглинки. Ладанка на шиї тихо мовчала. Мара говорила правду.

Жінка продовжувала:

— Так-так-так, сину! Так! Наша Мальва полізла в Мертву річку з мертвою проклятою водою, щоб утекти від твого батька та від усього темного світу. Щоб знайти тебе, сину! Бо ти мав за неї заступитися, якщо ти такий хороший батько, яким себе вважаєш чи прагнеш ним стати. І…

Мара зашморгала носом. Стрибог відчував, як густий чорний клубок підкочує до його горла. Страх, змішаний із ненавистю та тугою, душив його. Він не міг і слова вимовити. Слухав, наче паралізований.

— Після ритуалу сердитий Мор кинувся на пошуки втікачки. Він мав її покарати, бо вона його так осоромила перед підлеглими й перед батьком Чорнобогом. Вона мала спокутати провину, відкупитися. Нехай ціною власної волі. Та, схоже, Чорнобог вимагав більшої жертви, сину, аніж просте покарання. Мальву так і не знайшли, зате служки твого батька виловили в ріці її взуття та одяг, густо обплетені зеленими щупальцями. Це все, що лишилося від дівчини.