Читати книгу - "Три листки за вікном"

Він вийняв квит і подав Петрові, і той, граючи веселим усміхом та блискочучи очима, порвав його на дрібні клаптики і підкинув угору. І заряхтіло над столом від безлічі метеликів, а всі загомоніли, засміялися і заплескали в долоні, Тиміш та Петро вийшли з-за столу, обнялися, і Мохна шепнув Гайдученкові на вухо:

– От бачиш, Петре, тепер уже ти вільний! Поплескав по плечі і відійшов, показавши Петру широку спину і червону шию. По тому стрепенувся дивно Гайдученко, бо почув раптом знайомий шелест і шарудіння. Тіло Тимошеве почало гойдатись у його очах і розпливатися. За мент він побачив, що по кімнаті йде, пострибуючи на хвості, грубий, лиснющий гад і сичить, повертаючи врізнобіч голову. Тоді-то й вирвався з горла у Петра той крик, що тамував його так довго, дикий, тонкий і пронизливий; крик, від якого всі раптом побіліли і кожному застряг у горлі непрожований шматок. Гайдучиха перелякано скочила, але було вже пізно: незвідь-звідки з'явилась у руках у Петра невелика сокира, і він кинувся до Тимоша із таким спритом, що той і озирнутися не встиг. Сокира вдарила його в голову раз і другий, і бризнула червона цівка, досягши аж сволока. Тиміш захитався, вирячив очі і раптом почав присідати. Кров залила йому обличчя, і стало воно яскравочервоне. Тоді закричали й загорлали чоловіки і завищали жінки; Юсько Корнієнко з переляку югнув під стіл, а Клим Стокоз кинувся, щоб схопити Петра. Але в нього перед очима мигнула кривава сокирка, і Стокоз відкинувся вбік, тоді як Петро щосили вдарив у двері. Клим побіг за ним і закричав на всю силу своїх легень:

– Убили! Убили! Тимоша Мохну убили! Держіть його, держіте!

Петро біг по вулиці, широко викидаючи ноги, за ним мчав Клим Стокоз і ще кілька чоловіків, що вискочили з дворів. Крик розносився по цілій околиці, і ще за мить ціла юрба котилася вслід за Петром. Він забіг у глухий завулок і перестрибнув через тин у обійстя Педька Бубенка. Сам Педько порався на городі і, побачивши незвичайну прояву, хотів її перепинити. Петро змахнув сокиркою, і Педько злякано сахнувся. Петро ж вискочив з другого боку на іншу вулицю і подався вже нею. Люди кинулись убік, щоб перепинити йому дорогу, з другого боку з'явилась ще одна юрба з наказним отаманом Данилом Харевським. Петро врізався просто в людей, махаючи на всі боки сокирою, і люди розсипалися, мимовільно даючи йому дорогу. Відтак кинулися за ним, і вже дві юрби мчали вслід за втікачем. Ламали по дорозі тини, узброюючись палицями, важко дихали і блискотіли очима: запахом крові раптом на всіх повіяло.

Тимоша Мохну тим часом винесли на подвір'я, коло нього вже порався міський цилюрник. Тиміш стогнав, а коло нього тихенько скиглили Тимошиха і Гайдучиха. Юсько Корнієнко ходив по двориську і ламав на руках пальці.

– Я був уже його схопив, – казав він незвідь до кого. – Тільки ж він з тією сокирою… ледве мені голови не проломив.

Ходив туди й сюди і повторював ту фразу без кінця, вряди-годи спиняючись і прислухаючись до колотнечі, що зчинилась на кутку.

А тим часом, як загнаний звір, мчав із однієї вулиці на іншу Петро Гайдученко, перескакував тини, толочив городи, вривавсь у садки і знову вистрибував на вулицю. Але скрізь бачив юрбу, що виривалася проти нього з розмаханим паліччям і роздертими у крикові ротами, і знову стрибав через тин. До нього кидалися господарі обійсть і пси, але він провалив одному псу голову, а Івана Дячка, що зміг схопити його, вкусив за руку. Після того скочив у завулок і помчав у той бік, де жив сам.

Заскочив у сіни і став у дверях, світячи кривавою сокирою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в той час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших кинулися на Петра з палицями, але той зручно відбився сокирою.

– Стривайте, люди, – сказав, зайшовши у двір, війт Семен Герасименко. – Я побалакаю з ним… Гей, Петре, – сказав він владно. – Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.

– Хто до мене підійде, розчереплю голову, – прохрипів Петро.

– Заговорюйте тут його, – шепнув Герасименку осавула Савка. – Я обійду ззаду.

– Це балакаю до тебе я, Семен Герасименко, – голосно сказав війт. – Коли не хочеш, щоб тебе вбили, віддайся і підеш з нами у ратуш.

– Не піддамся я вам! – крикнув Петро. – Хоч би ви мене на часточки порубали.

– Чи ти сказився, Петре? – сказав Клим Стокоз. – Що це з тобою подіялося?

– Що подіялося, сам знаю, – сказав Петро. – А вам до того діла немає…

– Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? – спитав Іван Дячок.

– Це він і я знаємо, – сказав Петро. – І це наш із ним справунок.

Осавула Савка тим часом висадив хатнє вікно, і не встиг Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив його ззаду на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра. Засвистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо Петро.

– Ану розступіться, люди, – кинувся війт Герасименко. – В'яжіте його і ведіть на ратуш.

Петра в'язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

8

Його поставили перед сотником Федором Даниловичем, наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато цікавих послухати цей перший розпит.

– Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мохну? – спитав сотник.

– Я вбив його, – відказав Петро.

– Чи живий він іще, пане війте?

– Ще живий, – сказав війт, – але непритомний.

– Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти забив Мохну, – сказав сотник.

– Причину цю виповість він сам, – відповів Петро. – А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

– Ти вів себе, як захвоцаний, – сказав сотник, – але відповідаєш розумно.

– Це в нього буває, – виступила перед суд Гайдучиха. – Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові, що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно говорить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне страждання поступило йому на обличчі.

– Суд не може розглядати цю справу, доки не оскаржить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли він помре безсловесно, його рід, – сказав сотник. – І поки те станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед ратушем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ратушу. Решта дивилася,