Читати книгу - "Пан Ніхто"

Сцена в кабінеті генерала відтворена цілком з моїх давніх спогадів і уявлень. Але я не маю сумніву, що, коли б вона відбулась насправді, стала б для мене ще важчою. З більшою кількістю значно неприємніших запитань. З гострішими характеристиками. Що вдієш, я все це заслужив.

Я недооцінив Анну. Не її інтелект, а її прив'язаність до Моранді й інстинкт самозбереження. Я не чекав, що Моранді так налякає її. Нерозумно й необачно з його боку було відкривати Анні причини вбивства Конті. Але ця дурниця зіграла на користь Моранді. Принаймні досі було так.

Я замовив телефоном сніданок і почав одягатися. З прочинених балконних дверей повівав прохолодний ранковий вітерець. Небо весняно-синє, хоча вже кінець червня. І внизу, за зеленими кулями підстрижених дерев, також синьо. Але це не небо, а Женевське озеро.

Я приїхав рано-вранці, години зо дві тому, й не зміг навіть стулити повіки. Тому надолужив безсоння солідним сніданком. Тоді замкнув номер, зійшов униз і діловою ходою пройшов через хол, але адміністратор мене помітив.

— Коли ласка, залишіть ваш паспорт…

— Іду одержувати гроші, — одказав. — Як повернуся, лишу.

Адміністратор кивнув. Одержування грошей — це справа, яка завжди викликає повагу.

У першій же тютюновій крамниці купив план міста, нашвидку переглянув його і найближчим мостом перейшов на протилежний берег. Гранд-рю, всупереч своїй назві, виявилася вузькою і темною вуличкою, що бралася стрімким узвозом до старого міста. Вхід до будинку, який мене цікавив, також вузький і темний. Я підійнявся вичовганими східцями на третій поверх, знайшов у темряві чоловіка у халаті з великою головою на тонкій пташиній шиї:

— Пан Георг Рос?

Чоловічок кивнув.

— Я хотів би знати, чи тут дитяча лікарня?

Коли б пан Георг Рос був при своєму глузді, він мусив би послати мене під три чорти за таке ідіотське питання. Але чоловічок киває вдруге і пояснює, не зморгнувши оком:

— Так. Уже три місяці. Заходьте.

Минаємо похмурий передпокій і опиняємося у старовинній вітальні — меблі не знати якого стилю, з облупленою позолотою, і величезне дзеркало над каміном, тьмяне й зеленаве, як стояча вода.

— Вам пощастило. Я щойно зварив каву, — добродушно оголосив господар, кивнувши мені на крісло.

— Не турбуйтеся, прошу вас…

Але пан Рос уже вийшов, за кілька хвилин повернувся з тацею в руці.

— Моя служниця приходить тільки о десятій, тож дозвольте, я вам подам…

Я дозволив. Але щоб показати, що мене цікавить не кава і базікання про погоду, додав:

— Ви, певно, здогадалися, що я прийшов од Мерсьє. Він прислав мене по діагноз.

— Знаю, знаю, — кива чоловічок. — Пийте каву, бо прохолоне.

Люб'язність тим погана, що забирає багато часу. Покірливо п'ю каву, а потому й чарку коньяку, ароматного й смачного. Лише тоді господар знову зникає і по тривалій паузі приносить мені очікуваний пакет.

Розкрив конверт. Чекова книжка, кілька інших документів, гроші, перстень з монограмою і паспорт на ім'я Моріса Роллана, походженням швейцарця, фахом торговця, а зовнішністю цілком схожого на мене. Легенда номер три.

— Чим ще можу бути корисний вам? — спитав послужливо чоловічок, глянувши на мене маленькими світло-синіми очима.

— Ще один конверт, будь ласка.

Я вклав у принесений конверт паспорт Альбера Каре разом з іншими паперами на те ж ім'я, запечатав пакет послужливо поданим мені сургучем і притиснув перснем с монограмою.

— Це для Мерсьє, — сказав я, подаючи конверт.

Господар кивнув, одніс конверт і знову довгенько не повертався. Певно, його схованка досить старомодна, як і він сам.

— Що я ще міг би зробити для вас? — спитав він, знову вмостившись у своєму кріслі.

— Ви, здається, нотаріус?

— Був! — поправив мене пан Рос. — Зараз усього лише рантьє.

— Я хотів би попросити у вас поради. Це, звичайно, не входить у ваші обов'язки…

— Пусте. Кажіть.

Розповів. Господар вислухав мене уважно.

— Чудово! — вигукнув, коли я скінчив. — Маю дещо якраз для вас. Таке не кожного дня трапляється. Ви підете до мого друга Клода Рішара. Чудова людина, але невдаха. Дам вам листа до нього, і він владнає усі формальності…

— Ні в якому разі! — перебив я його. — Дайте мені лише деякі відомості.

Пан Рос трохи розчарувався, що не може, принаймні на кілька днів, повернутися до свого фаху, але не наполягав і терпляче виклав мені суть справи. Потім так само люб'язно провів мене.

— Скажіть, — зупинив він мене при виході, — чи буде війна?

Оскільки я займаюсь секретною роботою, господар уявив, що всі світові таємниці у мене в кишені.

— Війна йде, — усміхнувся я.

— Я мав на увазі гарячий варіант.

Пан Рос так довірливо дивився на мене своїми вицвілими синіми очима, що мені закортіло сказати йому щось утішне. На жаль, нічого такого я не знав, а тому пробурмотів:

— Про гарячий варіант мені невідомо. Я, як здогадуєтесь, фахівець з холодного. — І, щоб якось вивернутись, додав: — Ви живете у країні, якій ці проблеми досить чужі.

— Я жив у країні, де загинула вся моя родина, — відповів старий.

І відчинив мені двері.

________

Підприємство «Хронос» міститься ближче до Лозанни, ніж до Женеви, й оскільки власник підприємства призначив мені зустріч лише надвечір, я скористався паузою, щоб кинути погляд на рідні місця. Бо Моріс Роллан, тобто я, родом з Лозанни.

Місто з його стрімкими, розпеченими сонцем вулицями, щільним автомобільним рухом і натовпами гомінке й набридливе у цю пообідню пору, але я приїхав сюди не задля розваг та спогадів дитинства. Коли ти натяг чужу машкару, не завадить мати і зорові враження від оточення, в якому перебувала та особа, оскільки не знаєш, яке запитання можуть тобі поставити завтра. Отже, я терпляче й ретельно провадив огляд, відновлюючи в пам'яті численні деталі легенди.

О п'ятій годині я сів у поїзд, проїхав дві зупинки назад і без особливих труднощів знайшов підприємство. Сучасна фабрична споруда з широкими вікнами, дві менші будівлі в альпійському стилі, гараж — усе це, чисте, немов будинок відпочинку, розкинулося в сосновому лісі. Чоловік, до якого мене провели, трохи старший за мене, сухий і якийсь знервовано-метушливий. Він припинив своє ходіння від вікна до дверей, вхопив мою руку, потиснувши її дужче, ніж треба було, запропонував крісло й сам сів, але з явним трудом утримувався в цьому становищі відносного спокою.

— З чого хочете розпочати?

— Можна і з кінця, — сказав я. — Маю вже досить