Читати книгу - "Непрохані"

— Інфразвук. Низькі частоти. Більшість вивчають 18 Гц, але я вирішив зупинитися на 19 Гц. Там є певні… ефекти. Коли людина піддається звуку такої частоти, сльозяться очі, навіть затьмарюється зір. Дивні відчуття у вухах, гіпервентиляція, скорочення м'язів — фізик Владимир Гавро уже довів, що саме інфразвук є причиною постійної нервової напруги міських жителів. Простіше кажучи, від інфразвуку людині страшно. А якщо частота звуку збігається з резонансною частотою людського ока — що відбувається десь при 18–19 Гц, — людина починає ще й бачити усяке. Завжди вважалося, що то фізіологія, побічні ефекти фізики нашого зору, але це не так. Усе значно складніше. Інфразвук робить з людиною дивні речі. Дуже, дуже дивні. Завдяки йому можна побачити те, чого ми в нормі не бачимо.

Я раптом збагнув, що бігаю поглядом по залі, тобто роблю саме те, проти чого застерігав Андерсона. Нічого з того, що я бачив довкола, не могло пояснити того дивного відчуття, що мене охопило. Я навіть не зміг би описати те відчуття. Я глянув через відчинені двері на натовп надворі. Просто собі люди, ідуть туди, ідуть сюди.

— Що за дивні речі, Білле? Про що ти говориш? Що саме ти дізнався?

Я змусив себе глянути на нього. Андерсон дивився на свої руки. Коли він заговорив, голос був дуже тихий.

— Я побудував машину привидів.

У цей момент я побачив у натовпі високу темну постать, яка впевнено прямувала в наш бік. Довге пальто, очі втуплені в Андерсона, наче бачать тільки його.

— Лягай! — видихнув я.

Андерсон здивовано на мене глянув. Я спробував устати і штовхнути його на підлогу, та зачепився за стіл. Краєм зору біля прилавку я побачив Фішера з двома чашками кави. Чоловік у пальті ввійшов у ресторан і запхав руку у внутрішню кишеню.

Перемігши стіл, я сильно штовхнув Андерсона, волаючи:

— Білле, швидко, хова…

Запізнився.

Темний чоловік зробив три виважені, повільні постріли з пістолета з глушником.

І розчинився у натовпі, перш ніж я навіть зрозумів, що жодна куля не дісталася мені. Пострілів не було чути — тільки кров Андерсона бризнула на віконну шибку — і всі почали кричати і бігати, а я схилився над тілом Андерсона, почав шукати рани. Я не чув, що він намагається мені сказати, бо з рота й носа у нього струменіла кров. Я тільки бачив, як він розтулив рота, потім стулив — і я зрозумів, що то востаннє.

— Він мертвий.

Звівши голову, я побачив Бланшарда. Минуло дві години відтоді, як застрелили Андерсона, і весь цей час я просидів на пластиковому стільці у лікарні, назви якої не знав. Далі по коридору товпилися копи. Двоє з них мене вже допитували.

— І що це для нас значить?

— Гадки не маю, — відповів він. — І жодних «нас» тут не існує. Зарубай собі на носі. Я тут лише тому, що один з головних детективів по справі — мій напарник. А ти — з великої ласки і ще тому, що свідки дуже однозначно описали твої дії при появі стрільця. Де твій приятель Фішер?

— Вийшов подихати повітрям.

Бланшард важко всівся на стільця поруч зі мною.

— Що насправді там трапилося? Якщо чесно?

— Я вже казав. Ми лишили для Андерсона повідомлення через одного з колег. Він прийшов на зустріч.

— Але чому? Ось цього я ніяк не второпаю. Чому ви?

— Ми дали зрозуміти, що не вважаємо його убивцею. Домовилися зустрітися у тій їдальні. Вибирав Андерсон. Як його знайшов той тип з пістолетом, гадки не маю.

— Що ви витягнули з Андерсона?

— Він навіть розкритися як слід не встиг. Сказав, що отримав той чек, про який я згадував, але нічого не зробив, бо там були вимоги, на які він пристати не міг.

— А саме?

— Він мав кинути роботу над приватним проектом.

— А саме?

— Він саме почав розповідати, аж тут ось вам.

Бланшард обернув голову і подивився на мене — мовчки.

Я знизав плечима.

— Хочеш вір, хочеш не вір. Я просто допомагав Ґері. Але тепер Андерсона знайшли, і справі кінець. Цю халепу доведеться сьорбати вам.

— Халепу?

— Після цієї ситуації Андерсон менше схожий на подвійного убивцю, як гадаєш?

— Між двома подіями може не бути зв’язку.

— Чиста випадковість, еге ж. Так і бачу, як усі в департаменті запевняють одне одного у цьому. Це ж настільки простіше, ніж визнати, що вони цілий місяць полювали на безневинну людину — і не спіймали, бо прийшов чорт лисий і прибив його.

— Андерсон сам винен. Йому варто було здатися. Чи бодай якось озватися.

— Ти б на його місці здався?

— Так.

Я повільно кивнув. Правду кажучи, мені й самому не було зрозуміло, чому Андерсон вчинив саме так. Я втрутився, коли Фішер почав на нього тиснути, бо розумів: не варто ятрити Андерсонове почуття провини, бо він не розкриється. Але якщо взяти до уваги його небажання говорити про роботу плюс свідчення Чена та інших, що він, мовляв,