Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— Ого-го, так ось де вони, — з веранди долинув голос, від якого здригнулись від радості серця відразу обох дітей, а пульс почав битись, чомусь, у животі. Сходами збіг ставний гарний чоловік з густим солом’яним волоссям та синіми, як небо, очима та, карбуючи крок, рішуче підійшов до Тасі та Романа.

— А виросли ж як, змужніли! Кому треба за це дякувати? Бабусі з дідусем чи тутешньому цілющому повітрю і навколишній розкішній природі?

— А яка ж цілюща тут спека! — усміхнувся дядьковим словам Роман.

— У місті вона ще більша. Ноги просто в’язнуть в гарячому м’якому асфальті. Але мені, звиклому до стамбульських 40 градусів, і то благодать, — відповів чоловік, що був Тасиним батьком і звався Олександром, і розцілував обох дітей у щоки.

— А це ще що за гість? — Олександр показав на віслючка, який вже навіть влігся у такій приємній для нього прохолоді.

— Ой, треба ж його випрягти, — Роман підійшов та, піднявши тваринку, почав знімати з Террі упряж. Потім відвів його у ще більшу тінь — у сад. Пірат побіг слідом.

— Тату, що ми маємо тобі розказати! — розмахуючи руками, закричала Тася, — ти і уявити собі не можеш!

— Але ж у мене є шанс хоч спробувати? — віджартувався чоловік, — тоді залишимо цих друзяк і ходімо у хату слухати ваші надзвичайні історії.

— А чому не приїхав мій тато? — з сумом у голосі запитав Рома.

— Бо він не може залишити твою матір і новонароджену сестричку, ти вже дорослий і мав би це зрозуміти, — присоромив дядько хлопця, що і справді повів себе, як дитина. — Якось пощастило нам обом взяти позачергові відпустки, не знаю, кому і дякувати за це. А у мене теж є для вас сюрприз — Зореслав.

І з бокової кімнати вибіг меткий синьоокий чорнявий хлопчина восьми років та відразу ж схопився за могутню шию брата. Той легко підкинув молодшого братика у повітря.

— Слухайте, та розкажіть вже, нарешті, свої нереальні історії. Адже очевидно, що Роман у тілі так зміцнів, що обігнав свій реальний вік принаймні на років зо п’ять — і це за якихось кілька тижнів. На початку літа ти був худорлявим довготелесим підлітком, а зараз я бачу перед собою міцного високого, надзвичайно вродливого юнака. Ану роздягайся, я хочу подивитись на твою грудну клітину без одягу. Дівонько, покинь-но нас на хвилю.

Посміюючись, Тася вийшла на веранду. Роман зняв з себе сорочку.

— Нічого собі, які м’язи! А який прес, навіть я такого не маю, хоч все життя його качаю, — обходячи навколо хлопця, Олександр водив пальцями по його налитих м’язах. — А прес же який, світе білий! І коли ж ти встиг його накачати?

Насправді і для самого Романа це була велика загадка, бо ще навіть тиждень назад він таким не був. Точно! Це, мабуть сталось під час їхніх ночівель біля лицаря та його коня. Тася щось йому про це говорила та він не мав змоги детально обдивитись себе у дзеркало. І раптом думка, гостра, як вістря стріли, вцілила у його голову.

— Так воно і є, — стукнув себе хлопець долонею по лобі, згадуючи міцну тілобудову Харольда. Певне, знову якісь невідомі, але прихильні до нього сили подарували йому клон тіла лицаря. Хлопець швидко підійшов до дзеркала.

— Так ми ж з ним дуже схожі, особливо коли у мене отак нестрижене волосся звисає аж на плечі. А може, це і був колись я, і я теперішній — це його теперішня реінкарнація! Ото-то справи. І, чим старший я буду робитись, тим більш схожим на нього стану. Та ні, так думати не слід, бо невідомо куди заведуть такі думки. — Але чим більше хлопець над цим думав, тим вірогіднішим йому це здавалось.

Добре роздивившись хлопця, Олександр відвів його у кімнату, де відпочивали дідусь з бабусею. Ті також уважно роздивились внука, а дідусь ще й прицмокнув язиком, промовивши: «Дивина, та й годі». Бабуся ж просто похитала головою, зрозумівши, що ці перетворення якось пов’язані з їх подорожжю, а хлопець, вияснивши вже для себе все, подумав: «І нічого дивного. Нас просто закинули туди, де ми вже побували, і, навіть, можливо, народились у попередніх життях, і Тася, мабуть, теж. Нічого, я ще це все виясню до кінця, а, може, насниться?»

— Ходімо, Тасю, будемо збирати на стіл, — покликала онучку бабуся Надія. — Вже майже всі у зборі. От би сюди ще Василя, Стефу, Богдану і маленьку Оксанку — нашому з дідусем щастю не було б меж.

— Нічого, бабусю, я скоро зароблю на машину і привезу їх усіх до вас.

— Ох ти ж моє ластів’ятко, — бабуся ніжно погладила онукову щоку рукою.

— То ми скоро поїдемо додому? — чомусь тремтячим голосом запитала Тася батька.

— У мене ж теж відпустка, тому планую бути тут з вами аж до кінця літа. А потім всі разом повернемось.

— То ми ще будемо у селі довго-довго? — широка білозуба усмішка осяяла смагляве обличчя Романа.

Тася з бабусею швидко приготували обід, всі поїли і коли спека трохи спала, дружно пішли поливати город.

Увечері діти розповіли Олександру про свою подорож, а також показали і віддали коштовні камені, що їм їх дозволили взяти. Своїй