Читати книгу - "Володар драконів"

Мухоніжка кивнув, притулившись до його светра.

— Гаразд, ви там вирішіть цю проблему, — гукнув Барнабас Візенгрунд їм услід, — а ми із Зібеїдою поки звільнимо Лунга від його палких шанувальників.

Бен пішов із Мухоніжкою до ділянки з драконовими квітами. Там біля огорожі був укопаний в землю невеликий таз із водою, з якого Зібеїда поливала квіти, коли їх листя скручувалося від спеки. Він був закритий чорною поліетиленовою плівкою, щоб дорогоцінна вода не випаровувалася на сонці.

Бен поставив Мухоніжку на землю, відсунув плівку і притулився до огорожі. Драконові квіти широко розкрили блакитні чашечки, а їхнє колюче листя виблискувало у темряві.

— А якщо він справді досі в пустелі? — запитав Бен. — Він все одно зможе відповісти?

Гомункулус заперечливо похитав головою:

— Ні, без води у нього нічого не вийде. Але я не думаю, що Кропивник досі в пустелі.

— Чому ти так вважаєш?

— Я це відчуваю, — пробурмотів Мухоніжка, піднімаючи з землі камінчик. Бен нервово погойдував огорожу.

— А якщо Кропивник усе ж таки з’явиться, — сказав він, — він зможе помітити мене звідси, як ти гадаєш?

Мухоніжка знову заперечливо мотнув головою. У нього підкошувалися ноги, коли він підходив до води. Його відображення було блідіше за місяць. Але аромат квітів, що наповнював темряву, заспокоював його серце, яке шалено калатало.

— Залишайся темною, — шепотів гомункулус, — залишайся темною, водо!

Він кинув камінець. Водою побігли мерехтливі кола. Мухоніжка затамував подих. У темній воді з’явилося відображення. Але це був не Кропивник.

— Кремінна бородо! — з несподіванки Мухоніжка відсахнувся.

— Мухоніжко, ну нарешті! — гном зсунув на потилицю свого величезного капелюха. З його носа стікали великі сльози. — Хазяїн, його золоте сіятельство, — він сплеснув короткими рученятами і безпорадно опустив їх, — він… він… він…

— Що? Що… що з ним? — насилу вимовив Мухоніжка. Бен біля огорожі напружено вслухався.

— Його замело! — простогнав Кремінна борода. — Піском! Раз — і його не стало! О-о! — Він закотив очі і продовжував захриплим голосом:

— Це було та-а-ак жахливо, Мухоніжко! Скрип, шурхіт піску, а потім раптом… — гном так нахилився вперед, що здавалося, ніс його зараз висунеться з води, — все стихло. Зовсім стихло, — він знову випростався і знизав плечима:

— Що мені було робити? Я не зміг його відкопати. Я занадто малий для цього!

Мухоніжка пильно подивився на зарюмсаного гнома. Він не міг повірити розповіді Кремінної бороди. Чи може бути, що усі їхні проблеми справді занесені піском далекої пустелі?

— А де ти зараз, Кремінна бородо? — Запитав Мухоніжка в гнома, який заходився сякатися.

— Я? — Кремінна борода втер носа рукавом. — Мені пощастило. Повз проходив караван, саме там, де його золоте сіятельство… — він знову схлипнув, — де його замело піском. Я вчепився за ногу верблюда, і так дістався до міста, людського міста, повного золота і коштовних каменів. Це дивовижне місце, скажу я тобі, просто приголомшливе.

Мухоніжка кивнув, задумливо дивлячись на воду.

— А ти? — запитав Кремінна борода. — Ти зараз де?

Мухоніжка відкрив було рота, але в останню мить проковтнув слова, які готовий був вимовити.

— Ми, — сказав він замість цього, — теж лише вчора вибралися з пустелі. Драконів ми там не знайшли, так само, як і ви. Цей підлий джин обдурив нас.

— Так. Ось негідник, клянусь свинцем і міддю! — Кремінна борода дивився на Мухоніжку, але гомункулус не міг розібрати виразу його очей — їх приховувала тінь від величезного капелюха.

— А що ви тепер збираєтеся робити? — запитав Кремінна борода. — Куди тепер прямує срібний дракон?

Мухоніжка знизав плечима і удавано байдужим голосом мовив:

— Не знаю. Він щось зовсім засмучений. А ти круків не бачив останнім часом?

Кремінна борода похитав головою:

— Ні, звідки вони тут? — він озирнувся. — Ну добре, мені пора йти. Будь здоровий, Мухоніжко. Може, ще побачимось.

— Може, — пробурмотів Мухоніжка, поки відображення Кремінної бороди повільно розпливалося у темній воді.

— Ура! — Бен підскочив до Мухоніжки, підніс його високо у повітря, посадив собі на голову і пройшовся в танці навколо драконових квітів. — Ми його позбулися! — радісно співав він. — Ми його спекалися! Він лежить у пісочку, він дійшов до точки. Солодкі деньочки! Немає його, немає його, чудовиська жахливого! Аж не віриться! — Він зі сміхом притулився до огорожі. — Чув? Я справжній поет. Гей! — Він зняв Мухоніжку зі своєї маківки і підніс його до обличчя. — Що ж ти мовчиш? І вигляд у тебе якийсь нещасний. Можливо, ти був таки до нього прив’язаний, до цього вбивці драконів?

— Та ні! — Мухоніжка обурено струснув головою. — Просто… — він почухав свій гострий ніс. — Це занадто гарно звучить, щоб бути правдою, розумієте? Я стільки років мучився з ним і боявся його, упродовж століть, а тепер… — він глянув на хлопчика, — а тепер його ось так просто засипало піском? Ні! — він похитав головою. — У це я аж ніяк не можу повірити.

— Так кинь ти! — Бен поплескав його пальцем по вузьких грудях. — Не схоже було, що цей гном брехав. А в пустелі повно барханів. Я бачив по телевізору. Такий бархан заносить верблюда в одну мить, як мошку. Правда!

Мухоніжка кивнув: