Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Тітка Елізабет почувалася вельми стомленою і сонною, тож не мала найменшого бажання вислуховувати нічну сповідь. Озвалася не надто приємним тоном:

— Що вичворила цього разу?

— Підрізала собі волосся, щоб вийшла гривка, тітко Елізабет.

— Гривка?

Тітка Елізабет сіла на ліжку.

— Але потім обрізала його дощенту, — поспіхом проказала Емілі. — Обстригла волосся аж до шкіри.

— Що за страховище ти з себе зробила! — вигукнула тітка Елізабет, немилосердно скрививши обличчя. — Ще ніколи не бачила такої бридкої пики, як оце твоя. А, крім того, ти вчинила украй неподобно.

Цього разу Емілі цілком погоджувалася з тіткою Елізабет, що траплялося далеко не завжди.

— Я дуже шкодую, що скоїла це, — мовила вона з благальним поглядом.

— Будеш вечеряти в комірці протягом цілого тижня, — оголосила свій присуд тітка Елізабет. — І не поїдеш зі мною на тому тижні до дядька Олівера. Я обіцяла йому взяти тебе з собою. Але не можу взяти того, хто виглядає страхопудом.

То був жорстокий присуд. Емілі дуже тішилася, що відвідає оселю дядька Олівера. А втім, найгірше було позаду. Ноги її починали зігріватися. Вирішила скинути з серця ще один тягар, коли вже взялася сповідатись.

— І ще в одному повинна тобі признатися, тітко Елізабет…

Тітка Елізабет одвернулася, щось бурмочучи. Емілі сприйняла це бурмотіння як згоду її вислухати.

— Тітко Елізабет, ти пам’ятаєш ту книжку, що я знайшла в доктора Барнлі й принесла додому? Я спитала тебе, чи можна мені читати її? Назва була такою: «Історія Генрі Есмонда». Ти поглянула на обкладинку й заявила, що не маєш нічого проти. Тож я прочитала її. Але ж, тітко Елізабет, то не була історична книжка — то був роман, і я знала це, приносячи книжку додому.

— Таж я заборонила тобі читати романи, Еміліє Стар. Це лихі книжки, що занапастили не одну душу.

— То було так нудно, — боронилася Емілі (так, ніби нечестивість і нудність не можуть іти в парі). — А, до того ж, поки читала, почувалася такою засмученою. Там кожен кохає недозволеною, гріховною любов’ю. Тому я вирішила, тітко Елізабет, ніколи не закохуватись. Бо це спричиняє надто багато ускладнень.

— Не говори про те, чого не розумієш і про що дітям зарано думати. Ось результат читання романів! Скажу докторові Барнлі — нехай замикає свою бібліотеку на ключ.

— О, не роби цього, тітко Елізабет! — закликала Емілі з пафосом. — Там більше немає романів. А є така цікава книжка! Про те, що всередині нас. Я дійшла вже до розділу про печінку та її недуги. І картинки такі цікаві. Дозволь мені дочитати.

Та це ще гірше, ніж роман! Тітка Елізабет була страшенно обурена. Не можна читати про внутрішні органи!

— Тобі не соромно, Еміліє Стар? Ні? В такому разі мені соромно за тебе. Малим дівчатам до подібних книжок зась!

— Але чому, тітко Елізабет? Я маю в нутрі печінку чи ні? І серце, й легені, й шлунок, і…

— Годі, Емілі. Ні слова більше.

Емілі засинала в зажурі. Жалкувала, що пом’янула тітці про «Есмонда». Бо знала: вже не матиме змоги дочитати ту іншу, медичну книжку. І сталося, як гадалося: бібліотеку доктора Барнлі відтоді замкнено було на ключ, а сам доктор суворо заборонив їй та Ільзі входити до кабінету. Оголошуючи свою заборону, перебував у кепському настрої, адже почув доволі прикрі слова від Елізабет Муррей.

Емілі не дано було швидко забути про свою злощасну гривку. У школі над нею збиткувалися, а тітка Елізабет, щоразу як зупиняла погляд на її обличчі, промовисто дивилася на чоло. Зневага цього погляду палила соромом обличчя дівчинки. Попри те, коли волосся почало відростати й кучерявитись над чолом, Емілі відчула неабияку втіху. Гривка стала фактом доконаним, отже, неспростовним. А врода дівчинки від цього лише виграла — виграла безсумнівно. Емілі, однак, розуміла, що тільки-но волосся відросте ще більше, тітка Елізабет велить зачесати його назад. Але наразі вона тішилася своєю вродою.

Гривка перебувала якраз у повному розквіті, коли надійшов лист від двоюрідної бабці Ненсі.

Лист був адресований тітці Лаурі (тітка Ненсі й тітка Елізабет не дуже між собою ладили). «Як маєте фотографію тієї дитини, Емілі, то пришліть мені, — писала тітка Ненсі. — Власне, вона сама мене не цікавить. Адже вона дурненька; знаю, що дурненька. Я хочу побачити, як виглядає дочка Джульєтти. Ну, і того красунчика Дугласа Стара. Бо він таки був красунчик. Якими ж дурноверхими були ви всі, коли здіймали такий галас через те, що Джульєтта втекла до того парубка. Якби ви обидві, і ти, й Елізабет, так само замолоду втекли, кожна зі своїм коханим, було б ліпше для вас обох».

Емілі цього листа не показали. Відбувши довгу нараду, тітки повідомили Емілі, що повезуть її до Шрусбері, аби сфотографувати на прохання тітки Ненсі. На Емілі це справило сильне враження. Убралася в свою кашемірову суконку, а тітка Лаура пришила до ліфу невеличке мереживне жабо й дозволила прикрасити шию венеційським намистом. З такої нагоди Емілі навіть купили нові черевички на ґудзиках.

«Як добре: мене зніматимуть, коли я ще маю гривку», — раділа Емілі.

Та в роздягальні фотографа тітка Елізабет зачесала коротке волося Емілі назад, ще й приколола маленькими шпильками.

— Ох, прошу тебе, тітко Елізабет, дозволь мені сфотографуватися з гривкою, — благала Емілі. — Тільки сфотографуватися. А потім я сама зачешу її назад.

Тітка Елізабет лишилася невблаганною. Гривку зачесали на тім’я, зробили знімок. Тітка Елізабет була задоволена результатом.

— Виглядає на знімку понуро. Зате охайно. Крім того, я бачу на цій світлині Мурреївські риси, яких донині не помічала, — говорила вона до тітки Лаури. — Це сподобається Ненсі. Вона-бо дуже чутлива до таких речей, хоч і