Читати книгу - "Шлях меча"

Чудово! Виявляється, я ще можу… деталі, дріб’язки, подробиці! Певно, Чен Колишній усе ж не до кінця вмер, а просто зачаївся до часу в Чені Теперішньому, Нинішньому.

Просто-непросто…

Зате Чена Теперішнього майже зовсім перестали цікавити подробиці зовнішнього, підвладні точному опису; дрібниці, яких можна доторкнутися. На перший план вийшла безпосередньо дія, яку можна лише відчути; і почуття, які можна лише відчути, не встигаючи обміркувати; і відчуття, особисті відчуття під час зіткнення з цим стрімким й не завжди зрозумілим життям.

І стосунки між мною й людьми. І Звитяжцями. І їхні стосунки між собою.

Раніше, дивлячись на крону дерева буття, я намагався розгледіти по черзі кожен листок – який він на вигляд. Тепер же я не завважував окремих листочків, але бачив листя – і чув його шелест, відпочивав у прохолоді його тіні, і листя було для мене єдиним цілим.

Не листочки, але листя.

Так буває під час Бесіди. Все дрібне слухняно відступає вбік; все незначне, й тому здатне відволікти, відмітається вихором того, що відбувається; свідомість, пам’ять про минуле, оцінка сьогодення, мрії про майбутнє – цього більше нема, а є щось таємне, що піднімається із глибин, як Трихвостий дракон Он-на… і цей дракон здатен вирішувати не роздумуючи, чинити не сумніваючись і дихати вітром сьогодення на повні груди.

Можливо, цей дракон і є душа.

…Я Розмовляв із Життям – пізнавши Смерть, я міг собі це дозволити.

І міг дозволити собі перестати бути дріб’язковим.

Одного я не міг собі дозволити – перестати вмиватися.

І я пішов умиватися.

Цього ранку Кос, усупереч своїй новій звичці, прокинувся раніше від мене, і коли я зійшов у харчевню, сніданок уже був на столі. М’яса мені зранку не хотілося, але ан-Танья немов угадав мої бажання: сир, зелень, коржі й міцний чай. Саме те, що треба. Крім нас із Косом, попри досить пізній час, нікого в харчевні не було – і я взявся за їжу.

Закінчивши трапезу, я жестом підкликав довгоносого хазяїна.

– А скажи-но мені, люб’язний, чи тут іще ця бабця… тобто, Матінка Ци?

Питання було зовсім необразливе, але маленькі очка нашого караван-сарайщика чомусь одразу забігали – причому в різні боки.

– Ні, шановний, ні, шляхетний пане, вона на світанку пішла – рано встала, поїла, сказала, що заплатить іншим разом, і пішла.

Якось несхожий був наш господар на людину, з якій можна заплатити іншим разом. Принаймні без криків і скандалів.

– Не сказала – куди?

– А вона ніколи не каже.

– То ти, люб’язний, її знаєш?

– Звісно, шляхетний пане! Та цю стару ворожку… тобто Матінку Ци, звичайно, кожен караван-сарайщик на Фаррському тракті знає. Раз у півроку неодмінно з’являється…

– Багато подорожує, виходить, – чи запитав, чи просто завважив Кос.

– Багато? Та, вважай, лише цим і займається!

Далі продовжувати розмови не було сенсу – господар або нічого більше не знав, або не хотів казати.

– Спасибі, – недбало кивнув я, а Кос блиснув монетою – і господар, піймавши винагороду на льоту, розуміюче зник.

– Казала – ще, мовляв, побачимося, – пробурмотів я, ні до кого не звертаючись. – То що ж, може, й побачимося… Тоді й одержиш, Матінко, свої записи.

Потім я повернувся до ан-Таньї.

– Ми тут трохи затримаємося.

– Навіщо?

– Та… з’ясувати дещо треба. Настав час зав’язати тісніше знайомство.

Кос не розуміючи глянув на мене. Справді, про які з’ясування й знайомства могла йти мова, якщо в караван-сараї, крім нас і господаря, схоже, нікого не залишилося?

Утім, я знав – що треба з’ясувати й, головне, у кого!

Я неквапно підвівся із-за стола – ще б пак, після такого сніданку! – і пройшов у нашу келію. Усе ще здивований Кос пішов за мною.

Опустившись на низьке ліжко, я акуратно поклав поруч із собою Дзютте й Сая Другого і, глибоко зітхнувши, взявся правою рукою за руків’я Єдинорога.

– А ти, Косе, – звернувся я до ан-Таньї, який всівся на своє ліжко, – бери есток і повправляйся. Он мої лати на стіні висять – коли і уявляй, що в латах – я. Або не я. І старайся не зупинятись. Мовляв, якщо я або не я в залізі, нічого страшного ні з ким не трапиться. Іди, йди, не соромся…

І – дивна річ! – Кос слухняно взяв Заррахіда й ступнув до стіни, на якій висіли лати аль-Мутанаббі.

А я одразу забув про Коса, лати й Заррахіда, занурившись разом із Єдинорогом у розмову Звитяжців.

Цього разу мої приятелі вирішили змінити тактику, перейшовши від батога до пряника.

– Чуєш, Вилорогий! – мовив Уламок. – Та ти в нас молодець! Можеш, якщо захочеш! Так учора