Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.

— Не боїтеся, що вжалять? — спитала вона.

— Мене бджоли не жалять, — сказав він і тихо засміявся.

— А комарі?

— І комарі не жалять, я мідний!

Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?

Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.

— У мене й батько був такий — мідний, — сказав Рудько. — А от сестра в мене темна.

— Це ж котра ваша сестра, — не втрималася спитати Людка, — старша чи молодша?

— А ви їх примітили? — сказав Рудько. — Сестра — старша, худіша… Ви замужем?

Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?

— А вам до того що? — гостро спитала.

— Та нічо, — відповів Рудько. — Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.

— Чого ж вона не замужем?

— Так вийшло, — мовив Рудько. — Мені всіх, хто незамужем, жалко.

— Чи ж вам не все одно? — так само гостро спитала вона.

— Може, і все одно, — зітхнув Рудько. — Не образив я вас?

— Чим?

— Ну, що про чоловіка запитав…

— Теж мені образа, — фуркнула Людка. — Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують…

Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.

Рудько засміявся.

— Вони в мене акробати, — сказав. — Таке вичворяють…

— Голови поскручують, то не так засмієтеся, — сердито сказала Людка.

Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.

— Славні в мене хлопці, — сказав Рудько. — Акробати!

Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці "акробати"; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася "племінницею", — його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком — обпекло її, захопило, аж дихання заклало.

— Не образитеся, коли скажу славна ви! — мовив він.

— Жінка ваша славна! — спробувала вона огризнутися, але це в неї не вийшло.

— І жінка в мене славна, — згодився Рудько. — Але ви… нє, ви образитеся…

— Ясно, що ображуся, — сказала Людка, ставлячи на бік коробку з картоплею, а другою рукою беручи заступа. — Дивіться ліпше за своїми хлопцями.

Хлопці сиділи на верхівці верби і щосили її розгойдували. Але Рудько не дивився в той бік — не відривав погляду від Людки.

— Щось хотіли сказати ще? — трохи з викликом спитала вона.

— Нє, — мовив мирно Рудько. — Хотів лише сказати, що ви славна. Не образив я цим вас?

— На жаль, — сказала Людка й пішла геть, бо раптом відчула, що очі їй починає по-зрадницькому пощипувати.

8

Хтозна-чому так сталося, хтозна-чому Людка вступила в балачку з Рудьком; хтозна-чому їй стало боляче й самотньо після тієї принагідної балачки і чому вона кинула оте загадкове: "На жаль". Ледве трималася, поки йшла вулицею, а зайшовши в порожній свій дім, навіть рук не помила, а впала обличчям у подушки й розревілася так, як не ревіла ніколи. Оплакувала свою самотність і неприкаяність у світі, своє затяжне дівування, свою несміливість і цноту, адже була вона дівчина серйозна; оплакувала глупість чоловічого роду, адже не вміють вони цінувати по-справжньому жінку, а сліпо біжать на помах хвоста. Оплакувала свою кволість, бо все це її рознещасне слідство й було результатом великої кволості, перед якою відчувала ницість. Чому, чому тільки цей Рудько пожалів її і чому дозволила вона так себе пожаліти. Він був делікатний, ніде правди діти, не сказав жодного нескромного слова, але обоє чудово розуміли підтекст тієї розмови. Добре знав, що вона засиділася в дівках і що напевне знає про існування тих руденьких дітей, що з’явилися на вулиці, — значить, не делікатність була ота його балачка, а пропозиція. Пропозиція, яка ні до чого її не примушувала, але ставила перед потребою вибирати. Невже після неї він підійде із таким лагідним словом і до провізорки, думала Людка, кусаючи подушку, й пожаліє і її, як уже пожалів перед цим їх п’ятьох? Невже йому байдуже, що робиться в їхніх душах, і чи таке вже задоволення зривати вінки з них, покинутих усіма напризволяще, негарних і вицвілих. Вона відчула нараз гострий приступ ненависті до цього кнура, хай він добренький і жалісливенький. "Щоб ти здох! — кляла вона. — Щоб ти околів і перепавсь! Щоб твої руді часточки розметало по світу, щоб ти у жовтий пісок розсипався і щоб била тебе трасця із трасць!" Але трасця із трасць поки що била її, здригалася конвульсійно і зуби її дзвеніли, як мідні.

Хтозна-скільки це тяглося, здається, аж доки не вилилися з неї всі сльози. Потому заспокоїлася. Спершу пішла й вимила руки, а тоді лягла на канапі й тихо-сумно задивилась у вікно, за яким танцювали порушені легким синім вітром кленові листки. Дивилася на той танець і думала. Власне, не думала, а піддалася тихій меланхолії, яка інколи буває така, як оцей трепіт листя під теплим вітром.

— Ніякий він не маланець, — сказала вона Нориному обличчю, яке з’явилося серед того тріпотливого листя, — а звичайний собі чоловік…

Ні, він незвичайний, бо його погляд і справді годі витримати. Не все в ньому зрозуміле, і саме це принаджує їхні очі до нього, адже й ти, Норо, чомусь стала до нього придивлятися. Руде — це бридке, кожен знає, але й ти, Норо, чомусь почала цікавитися ним і навіщось збирала про нього все, що могла. Чи тільки з порожньої, пліткарської цікавості це стало тобі потрібно, Норо, — не вірю я в це! Це стало потрібно тобі, Норо, бо й ти, як я, і всі старі дівчата околиці, — не кинув твій агроном у твій городець сімені. Тебе теж їсть туга, Норо, як і мене, бо ми одного поля ягоди.

Щось таке думала Людка, власне, не думала, а відчувала, бо і з нею щось чудне творилося: чи ж треба тут усе розкладати, як на картах? Чи треба все так докладно обмислювати, творити з себе слідчого, залізати в чужий, інтимний світ — чи ж добре вона чинить?

Знала: момент, який надійшов, вирішальний, легко його пережити, заплющивши очі, але вдруге він може не повторитись…

Ні, вона справді казиться! Ну, що сталося? Перекинулася кількома реченнями з незнайомим чоловіком, то й що? Чи відає він, що відбувається в її душі й чи є йому до того діло? Чи бавив він порожньою балачкою час, бо лежав собі на траві й відпочивав. Ну, сказав жінці приємне слово, але чи вклепав у нього того смисла, що його побачила і відчула?

Сльози знову покотилися їй на очі, й не помічала, й не відчувала вона світу, а тільки свій біль. Біль, з яким вирішила боротися, бо інакше йому може не бути кінця. Тобто вона вирішила дочекатися ночі, яка, напевне, буде безмісячна, вийти на вулицю, а тоді заплющити очі.

1985р.

Оповідка дванадцята

Коник-стрибунець

1

Це було так недавно, а може, й давно; залишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні, не течуть, а спалахують — такі собі порвані клапті, які все-таки були його життям, були подіями, думками й пристрастями. І його, Сашка Войцехівського, дитинство — теж ніби клапті, і він, як і всі на цьому білому світі, любив часом роздивлятися їх. Заплющував очі й бачив, уявляв, згадував: усмішки і сльози, сонце й дощ, літо й зима Але це було так давно, з тих клаптиків, здається, не зшити ніякої історії — такі собі звичайнісінькі спалахи. Одначе вони продовжують жити у свідомості, не покидають його, як і всіх; навідуючись, невідь-чому тривожать і відгуються тонким, як звук струни, болем Тоді Сашко чинить так: сідає в крісло перед вікном, щоб бачити сірі, повиті дощовою мрякою краєвиди, наче в якомусь особливому кінотеатрі; на вуста його набігає смутна усмішка — прошу, шановне товариство, сеанс починається!..

Семенюк, звали його Вовка, здер Сашкові з голови шапку, його стареньку зимову шапчину зі штучним сірим хутром, яке вже наполовину вилізло, підставив під його ж, Сашковий струмок, коли той став до паркану. Її було споганено, оту стареньку облізлу шапчину, яку мати купила на товкучці. І Сашко заплакав. Він ішов додому й гірко заливався слізьми. Вовка ж стояв серед дороги і аж боки рвав.

— Ага, ага дістав! — кричав він на втіху собі й хлопцям-роззявлякам, для яких все те й чинилося. — Коник-Стрибунець! Коник-Стрибунець!

Отак він реготався, а разом з ним реготались Олексій, Льонька й Вовка Карташевський.

— Чого це ти з голою головою, — спитало кругле сусідське обличчя, власне таксистиха, але Сашко не відповів. Він ніс споганену шапку, сльози мерзли в нього на щоках, а він ще мав підстави боятися, що дістане за шапку вдома. Адже тоді, коли мати прийшла з товкушки, така вона була смутна й принишкла, кинула оте диво шапкарського мистецтва на отоманку й сказала: "Яка не є, а на дві зими вистачить. Чуєш, на дві зими!" Він ішов, відчуваючи, як мерзнуть на щоках сльози й думав: "От тобі й дві зими!"

Поліна стояла в дворі з мискою з-під зливків, які перед тим виплеснула у сніг на городі, вибивши в тому снігу нерівну сіру, торочкасту ямку, невеличка, з печальними очима, стояла й надчікувала сина, адже не щодня він повертався додому простоволосий.