Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Дафне залишалося лише докласти зусиль, щоб обличчя її виглядало безпристрасним.

- І все-таки, — голос у місіс Коулсон звучав тріумфально, — на світ з'явився майстер Саймон. Вибачте, що так його називаю, — зірвалося по старій пам'яті з язика.

Дафна була рада, що напруга, в якій вона перебувала, трохи спала і можна було дозволити собі посміхнутися.

— Не робіть зайвих зусиль, місіс Коулсон, — привітно сказала вона. — Називайте його, як давно звикли.

— Так, — погодилася співрозмовниця. — У моєму віці нелегко міняти звички. — Вона глибоко зітхнула. — Якась моя половинка, якщо не більше, завжди пам'ятатиме цю бідну дитину. — Вона виразно подивилася на Дафну і сумно похитала головою. — Не довелося б йому так важко, якби живи його мати довше.

— Важко? — перепитала Дафна, сподіваючись, що місіс Коулсон уже не зупиниться на сказаному і можна буде почути від неї набагато більше.

І та начебто почала виправдовувати надії.

— Старий герцог ніколи не розумів свого хлопця! — сказала вона з натиском. — кричав на нього, називав дурнем… якщо не гірше.

Дафна різко сіпнула головою.

— Батько вважав Саймона дурним?

Це зовсім незрозуміло. Саймона можна вважати будь-ким, тільки не дурнем. Про це ясно говорять його успіхи в Оксфорді, про які вона чула від Ентоні. Він був найкращим математиком на факультеті. Як же його батько міг?

— Герцог нічого не бачив далі за свій ніс, ось що я скажу! — люто промовила місіс Коулсон. — Не давав дитині жодних шансів виявити себе. Ні у дитинстві, ні після.

Слова насторожили Дафну. Вірніше, викликали інтерес та бажання дізнатися ще більше про взаємини батька та сина. Чи не в цьому причина явної ворожості, якщо не сказати гірше, Саймона до батька?

Місіс Коулсон дуже засмутилася від своїх промов. Вона вийняла носову хустку і витерла очі.

— Бачили б ви, — жалісним тоном сказала вона, — як ця дитина сама вчилася… Сама виправляла себе, — погладшала вона. — Це надривало мені душу. Надривало душу.

Та розкаже вона нарешті щось певніше? Все більше зітхання та вигуки.

Місіс Коулсон продовжувала:

— Йому нічого не подобалося, старому герцогу, я хочу сказати! Нічого, що б хлопчик не робив… Звичайно, це моя така думка, міледі…

Увійшла служниця з підносом, почала накривати стіл для чаю, розливати його, і економка перейшла на розмову про порівняльні переваги рівних сортів печива і кексів і про те, що воліє Дафна — більше цукру або зовсім трохи.

Але тільки служниця вийшла, місіс Коулсон без зайвих нагадувань повернулася, дякувати Богові, до перерваної теми.

— Так на чому ми зупинилися? — спитала вона, відпиваючи з чашки.

— Ви говорили про старого герцога, — допомогла їй Дафна. — Про те, що йому нічого не подобалося в моєму чоловікові і що це ваша думка.

— Господи! — вигукнула задоволена економка. — Ви слухали всю мою балаканину? Як приємно. Мені давно вже нема з ким поговорити про ці речі. Кого тут зараз цікавить, що було два десятки років тому?

— Мене, місіс Коулсон. Будь ласка, продовжуйте.

— Що я можу сказати? Я так думаю… завжди думала… Старий герцог не міг вибачити синові, що той не був, як би це сказати… ну, таким, як він хотів… Досконалим, чи що,

— А яким він був? — вирвалось у Дафни. Економка не одразу відповіла на запитання.

— Розумієте, міледі, — промовила вона, — господар так довго чекав на сина, і ось він народився. І в його голові, у герцога тобто, було, що хлопчик повинен у всьому бути… як би це сказати… підходящий.

— А мій чоловік не був таким?

— Він хотів не сина, — рішуче сказала місіс Коулсон. — Хотів точну копію самого себе. А дитина, будь вона хоч сім п'ядей на лобі.

Вона знову замовкла, і Дафна нарешті зрозуміла: чого вона не може… не хоче говорити.

— Ну, і чим же Саймон не пасував старому герцогу? — Мимоволі в голосі Дафни прозвучало осуд, навіть неприязнь до того, з ким вона ніколи не була знайома.

— А ви нічого не знаєте? — сплеснула руками економка. — Я була певна… не хотіла повторювати зайвий раз.

— Що повторювати?

— Дитина не могла говорити, — почула Дафна тиху відповідь.

— Як? — мало не крикнула Дафна.

— Так, не міг вимовити жодного слова, — повторила місіс Коулсон. — Одні ці… м-м, звуки.

— Боже! Розкажіть мені все!

— Та вже як же інакше?.. Як я вже сказала, ні слова не говорив бідолаха аж до чотирьох років, та й потім… одне горе… тільки м-м-м і все в такому роді. У мене серце розривалося на частини щоразу, як він відкривав свій рот… Я ж бачила, який він розумний і взагалі… А нічого путнього вимовити не міг. Як не намагався.

— Але ж зараз він так добре говорить!

Дафна не знайшла, що сказати в перші хвилини. Навіть подумала, чи не вигадала жінка, що сидить перед нею, всю цю зворушливу історію.

Місіс Коулсон знову заговорила:

— А чого йому варто, бідолашній, виправляти себе… Свою мову, значить. Хто, як не я, пам'ятає все це… Сім років, сім довгих років навчався він говорити. Якби не його няня… Дай Боже пам'яті, як її звали?.. Ах, так, няня Хопкінс. Свята жінка, скажу я вам. Воістину свята! Як любила дитину! Власного, так не кожен любить. Я тоді була вже помічницею економки, і няня часто кликала мене поговорити з майстром Саймоном. А він уже старався! Він намагався!

Місіс Коулсон знову витерла сльози.

— Йому було дуже важко? — прошепотіла Дафна.

— Не те слово! Іноді я думала, що хлопчик просто не витримає. З голівкою щось трапиться чи ще чогось… Але він був упертий. Бачить Бог, уперта була дитина. Не бачила я таких наполегливих дітей. — Вона сумно похитала головою. — А тато ну ніяк не визнавав його. Ні в яку… Це… це…

— Розбивало вам серце, — само собою вирвалося у Дафни. — Ваша розповідь розбиває і моє серце, — додала вона.

Почалася довга пауза, протягом