Читати книгу - "Ім’я вітру"

Одна з дівчаток на ліжку неподалік почала борсатись і стогнати. Трапіс відірвався від мене й повернувся, щоб глянути на неї.

— Що, що, — промовив він і квапливо наблизився до неї, щоб їй допомогти, ляскаючи ногами по підлозі. — Що, що. Тихо, тихо.

Розділ тридцять третій

Море зірок

Я повернувся на Гуртоправську площу з дорожньою торбою на одному плечі. У ній лежав запасний одяг, буханець дорожнього хліба, трохи в’яленого м’яса, бурдюк з водою, голка з ниткою, кремінь і кресало, пера й чорнило. Словом, усе, що розумна людина бере з собою в подорож про всяк випадок.

Однак найбільше серед своїх покупок я пишався темно-синім плащем, який купив у шматяра всього за три йоти. Він був теплий, чистий і, якщо я не помилився в здогадах, мав до мене лише одного власника.

Тут дозвольте мені сказати ось що: у дорозі добрий плащ вартий більше за все інше майно разом узяте. Якщо вам ніде спати, він може стати вам за постіль і ковдру. Він прикриватиме вашу спину від дощу, а очі — від сонця. Якщо ви людина розумна, під ним можна ховати всіляку цікаву зброю, а якщо ні, то не зовсім усіляку.

Але поза всім цим залишаються ще два аргументи на користь плаща. По-перше, мало що може вразити більше за добряче зношений плащ, який злегка здіймається у вас за спиною на вітерці. А по-друге, у найкращих плащах є безліч маленьких кишеньок, до яких я відчуваю непоясненний і непереборний потяг.

Як я вже казав, це був добрий плащ, і таких кишеньок у ньому було кілька. У них я заховав нитку й віск, трохи сушенини з яблук, кресало, скляну кульку в маленькій шкіряній торбинці, вузлик солі, гачкову голку й кишку.

Я твердо вирішив витратити всі свої союзні гроші, які ретельно збирав, а тверду шалдійську валюту приберегти на дорогу. Грошики можна було спокійно витрачати тут, у Тарбієні, але шалдійські гроші були твердою валютою будь-де на світі.

Коли я прийшов, там відбувались останні гарячкові приготування. Рьонт обходив фургони, як неспокійна тварина, перевіряючи все знову й знову. Рета наглядала за робітниками, винагороджуючи строгим поглядом і швидким слівцем усе, що робилося не так, як хотілося їй. На щастя, на мене не звертали уваги, поки ми не поїхали з міста, до Університету.

Минала миля за милею, і з моїх плеч ніби повільно зникав величезний тягар. Я радів, відчуваючи землю крізь взуття, радів смаку повітря, тихому шуму вітру в яровій пшениці на полях. Я зрозумів, що широко всміхаюся без причини — хіба що від щастя. Ми, ру, не такі люди, щоб так довго сидіти на одному місці. Я глибоко вдихнув і мало не розсміявся.

Дорогою я тримався самотою, бо не звик до товариства. Рьонт і найманці самі не хотіли мене чіпати. Деррік час від часу жартував зі мною, але загалом вважав мене надто стриманим як на свій смак.

Отже, залишалась інша пасажирка, Денна. Ми заговорили лише тоді, коли майже закінчилася їзда першого дня. Я їхав разом з одним із найманців і з відсутнім виглядом здирав кору з вербової лозини. Поки мої пальці працювали, я оглядав її обличчя збоку, захоплюючись обрисами підборіддя, вигином між шиєю та плечем. Я замислився, чому ця дівчина їде сама. Поки я роздумував, вона повернулася до мене й помітила, що я на неї витріщився.

— Про що думаєш? — запитала Денна, пригладивши неслухняне пасмо волосся.

— Я просто думав, що ти тут робиш, — не зовсім чесно відповів я.

Вона всміхнулася, продовживши дивитися мені у вічі.

— Брехун.

Я скористався давнім сценічним трюком, щоб не зашарітися, якомога байдужіше знизав плечима та опустив погляд на лозину, яку обдирав. За кілька хвилин я почув, як вона повернулася до розмови з Ретою. Зрозумів, що відчуваю якесь дивне розчарування.

Після того як ми отаборилися, коли вже варився обід, я почав знічев’я тинятися довкола фургонів, роздивляючись вузли, якими втримував на місці свій вантаж Рьонт. Почув, як у мене за спиною хтось ступає, а повернувшись, побачив, що наближається Денна. У мене в животі все перевернулось, я коротко вдихнув і видихнув, щоб опанувати себе.

Вона зупинилася за десяток футів від мене.

— Уже зрозумів? — спитала вона.

— Прошу?

— Чому я тут. — Вона лагідно всміхнулася. — Розумієш, більшу частину свого життя я роздумувала про те ж саме. Гадала, якщо в тебе є якісь думки… — Вона кинула на мене сповнений надії погляд.

Я хитнув головою, надто невпевнений у ситуації, щоб знайти в ній щось кумедне.

— Мені лише вдалось здогадатися, що ти кудись прямуєш.

Вона серйозно кивнула.

— Я теж здогадалася лише про це. — Денна зупинилася й поглянула на коло виднокраю, що нас оточувало. Вітер підхопив її волосся, і вона пригладила його назад. — Ти, бува, не знаєш, куди я прямую?

Я відчув, як на моєму обличчі поволі почала з’являтись усмішка. Це було дивно. Я вже розучився всміхатися.

— А ти хіба не знаєш?

— Маю певні підозри. Наразі думаю, що до Аніліна. — Хитнувшись, вона стала навшпиньки, а тоді повернулася, ставши на всю стопу. — Але я вже помилялася.

Нашу розмову урвала тиша. Денна опустила погляд на свої руки й заходилася крутити перстень у себе на пальці. Я мигцем побачив срібло й світло-блакитний камінь. Раптом вона опустила руки по боках і глянула на мене.

— А ти куди прямуєш?

— До Університету.

Вона вигнула брову, видавшись при цьому старшою на десять років.

— Так упевнено. — Дівчина всміхнулася й раптом помолодшала навспак. — Як воно — знати, куди ти прямуєш?

Вигадати якусь відповідь я не зміг, але мене звільнила від потреби в ній Рета, яка покликала нас вечеряти. Ми з Денною разом пішли до ватри.

Початок наступного дня минув у коротких незграбних залицяннях. Я був дуже зацікавлений, але не хотів видатися надто надокучливим, тому поволі обійшов круг Денни, перш ніж знайти-таки якийсь привід побути з нею.

Дівчина натомість почувалася цілком невимушено. Решту дня ми провели, наче давні друзі, жартуючи й розповідаючи історії. Я показував різні види хмар і розповідав, яку погоду вони віщують. Вона показала, яку вони мають форму: троянда, арфа, водоспад.

Так минув день. Згодом, коли було кинуто жереб, щоб дізнатися, кому коли стояти на варті, нам із Денною випали перші дві зміни. Не обговорюючи цього, ми провели чотири години на варті разом. Розмовляючи тихо, щоб не побудити інших, ми сиділи біля самісінького