Читати книгу - "Учень убивці"

— Доведіть, що я неправий, — постійно повторював він. — Благаю, доведіть, що я був неправий і зможу показати королю хоч одного учня, який не гаяв мій час.

Ми намагалися. Зараз це дивно згадувати. Але за день йому вдалося ізолювати нас і занурити в інший світ, де не було гарних манер і здорового глузду. Ми тихо стояли на холоді в різних незручних позах із заплющеними очима, в самій білизні. Гален ходив поміж нами, б’ючи своїм дурним гарапником по наших ранах і поливаючи нас словесним брудом. Іноді він давав нам ляпаси чи копняки. На холоді це було ще болючіше.

Хто смикався чи здригався, того Гален звинувачував у слабкості. Впродовж того дня він лаяв нас за те, що ми такі нікчеми, і повторював, що погодився нас вчити лише тому, що така воля короля. Він не звертав уваги на жінок і говорив про принців та королів минулого, які використовували Скілл на захист королівства, але жодного слова не сказав про принцес та королев. Він ніколи не розповідав, чого збирався нас навчити. Від його вправ ми відчували лише холод і незручності, а також не знали, коли нас можуть вдарити. Я не знаю, чому ми намагалися це терпіти. Ми швидко стали співучасниками власного приниження.

Нарешті сонце почало котитися до горизонту. Але наостанок Гален приберіг для нас дві несподіванки. Він дозволив нам устати, розплющити очі й декілька хвилин потягнутися. Після цього він прочитав нам останню лекцію, щоб застерегти всіх, хто буде псувати заняття своїми дурними виправданнями. Гален повільно ходив поміж рядами, а ми проводжали його поглядом, затамувавши подих. Вперше за весь день він підійшов до жіночої половини.

— Дехто хоче порушити правила, — попередив Гален, походжаючи. — Дехто думає, що заслуговує на особливу увагу та привілеї. Потрібно вибити з вас цю зверхність, щоб ви могли чогось навчитися. Я не хочу гаяти свого дорогоцінного часу, щоб навчати таких лінтюхів та бевзів. Який сором, що вони взагалі опинились у нашому товаристві. Але все ж вони тут. Я виконаю волю мого короля і спробую їх навчити, хоч знаю тільки один спосіб, як розкутурхати такі ліниві мізки.

Меррі дісталося два короткі удари гарапником. Але Серені він наказав опуститися на одне коліно і вдарив її чотири рази. На сором мені, я стояв разом з іншими, доки він її бив, і сподівався лише, що вона не буде кричати, аби не накликати більшого покарання.

Але Серена встала й тільки один раз похитнулася, та потім випрямилася, дивлячись кудись над головами дівчат. Я з полегшенням зітхнув. Проте Гален повертався, маневруючи, як акула навколо рибацького човна. Тепер ішлося про тих, хто вважає себе занадто хорошими, щоб підкорятися загальній дисципліні, і про тих, хто ласував м’ясом, доки інші обмежувалися цільним зерном та скромною їжею. «Яким треба бути дурнем, щоб з’явитись на кухні в нездалу годину», — подумав я.

Раптом я відчув, як Гален вжалив мене гарапником. Якщо я думав, що вчитель використовує його на повну силу, то помилявся.

— Ти хотів мене обдурити. Ти думав, що я не дізнаюся, як кухарка залишила своєму улюбленцю тарілочку об’їдків? Але я знаю про все, що відбувається в Оленячому замку, навіть не сумнівайся.

До мене дійшло, що я говорив про м’ясні об’їдки для Ковалика.

— То не для мене, — заперечив я. Але краще б прикусив язика.

В очах у Галена з’явився холодний блиск.

— Ти брешеш, щоб зберегти свою шкуру. Ти ніколи не оволодієш Скіллом, бо ти не є гідний цього. Але король наказав мені тебе навчати, тому я спробую, незважаючи на твоє низьке походження.

Глузуючи з мене, він карав мене. Він лаявся з кожним ударом, кажучи, що якби діяли колишні правила про те, що бастардів не можна вчити Скіллу, то цього б не трапилося.

Після екзекуції я палав від сорому, а Гален далі ходив рядами, частуючи кожного попереджувальним ударом, пояснюючи, що ми всі повинні платити за помилки наших товаришів. Неважливо, що це твердження було безглуздим, чи те, що Гален бив їх не так сильно, як мене. Він хотів, щоб усі постраждали за мій прогріх. Ще ніколи мені не було так соромно.

Потім він відпустив нас, щоб ми повечеряли. Це було так само безрадісно, як і вчора. Цього разу ніхто не розмовляв ані спускаючись сходами, ані за вечерею. Затим я одразу пішов до своєї кімнати.

«Скоро буде м’ясо», — пообіцяв я голодному цуценяті, яке чекало на мене. Хоч у мене боліли м’язи і спина, я змусив себе прибрати за Коваликом і принести свіжий очерет. Цуцик був трішки роздратований, що його залишили на весь день. Я став тривожитися, коли зрозумів, що гадки не маю, скільки триватиме це трикляте навчання.

Я дочекався пізнього вечора, коли всі прості жителі замку заснуть, а потім наважився вибратися по їжу для Ковалика. Дуже боявся, що Гален дізнається, але що я міг зробити? Я наполовину спустився широкими сходами, коли побачив попереду свічку. Хтось наближався до мене. Я притиснувся до стіни, впевнений, що то Гален. Але то був блазень. Такий само блідий, як і його воскова свічка в одній руці. В другій він тримав миску з їжею, водночас ліктем притискаючи до себе глечика з водою. Він жестом показав, щоб я повертався в кімнату. Коли я зачинив двері, він обернувся до мене.

— Я можу подбати про цуценя, але не про тебе, — сухо сказав він. — Думай своєю головою, хлопче. Чого можна навчитися від такої людини?

Я знизав плечима і здригнувся.

— Це щоб загартувати нас. Не думаю, що це триватиме довго. Я витримаю. Врешті-решт колись же він почне нас вчити… Стривай, — сказав я, поки він годував Ковалика м’ясом з миски. — Звідки ти знаєш, що Гален робить з нами?

— Та це довго розповідати, — безтурботно відповів блазень. — А я не можу цього зробити.

Він віддав рештки м’яса Ковалику, налив йому води і встав.

— Я годуватиму собача, — сказав блазень. — Навіть гулятиму з ним. Але прибирати за ним будеш сам. — Блазень зупинився біля дверей. — Тут я ставлю крапку. Тобі краще теж вирішити, де поставити крапку,