Читати книгу - " Влад і Марія Цепеш. Повернення додому, Vit En"

Після неочікуваної атаки вночі, турки перебралися ближче до селищ, так легше відновити запаси їжі, але і тут їх очікувало розчарування. У людей не було нічого, уходячи далеко в гори, Влад віддав наказ зпалити поля. І все зерно, яке не прокисло під час потопу, було спалене.

—Що нам робити, Яхья бей? Немає нічого в запасах, ми обійшли всі дома.

—Схоже, нам доведеться піти додому, ми слабкіші на цій місцевості, не зможемо перемогти зараз, тим паче у нас багато поранених. Я напишу султану сьогодні ж. Головне пережити декілька днів, будемо тут.

—Тут хороші жінки..

—Навіть не думайте про це, ми не можемо так осоромитися, програвшим бій купкі нещасних хрест'ян не місце в постілі їх жінок. Слідкуй за військом, Орхан ага.

—Як накажете, мій командир. -розчаровано відповів, і піджав губи яничар.

Влад тим часом планував наступні дії, сидячи під великим, міцним дубом. Князь думав, потераючи руку об руку. Чи є сенс атакувати зараз, вони можуть виграти, але багато людей постраждають під час бою, прокляті османи направилися в сторону селища і почали захоплювати будинки.

Валаське військо, навідмінно туркам, розбило невеличкий лагір на схилах ріки, остерігаючись осади і лучників, заздалегідь обрали закрите місце для полігону, і табору.

Чоловіки наловили риби і почали готувати юшку. Запах наваристої страви, відволік князя. Він глянув в сторону казану.

—Обережніше з цим, ніхто немає знати що ми тут.

—Військо голодне, князю, людям треба набратися сил. -відповів ще зовсім юний хлопець. Було видно, що він ще не досвідчений, але сміливий, пішов добровольцем відстоювати свою сім'ю.

—Запах занадто сильний, не навлічіть на нас біду, турки може і слабі зараз, але не можна їх недооцінювати. Поставте по двоє людей патрулювати територію.

—Як накажете, князю.

—Скличте раду, я маю дещо обговорити зі своїми воєводами. -промовив Влад, повернувшись до охоронців, які все ще вірно були з ним від самого початку бойових дій.

Охоронець кивнув і мовчки пішов кликати інших. Не встиг Влад вимовити і слова як почулися крики хлопця, сидівшого на дереві, і патрюлючого територію.

—Сюди хтось іде!

—Багато?-підійшовши ближче до дерева, і обхопивши правою рукою меч, зосереджено проказав воїн.

—Ні, один.

—Всього один?-усміхувся Влад, почувши таку безглузду відповідь, не могли турки так ганабно відправити одного яничара, навіть заради переговорів. —Приготуйтеся, це може бути пасткою, лучники, станьте на позиції.

Взявши свою зброю, войни зайняли раніше обговорені місця.

Чоловік йшов до лагеря хромаючи на ліву ногу, одяг на ньому був не турецький, звірина шкіра лежала на широких плечах.

Коли до лагерю залишалось всього декілька метрів, лучники направили на нього лукі.

—Стійте, -прокричав Влад, піднявши руку. —Не стріляти.

Войни здивовано глянули на свого командира, але повільно опустили луки до низу.

—Мій князь, -знайомий, стомлений голос приємно вдарив в душу.

—Велі, я не очікував побачити тебе тут. -підійшовши до воїна, і підхопивши його за плече напрочуд бадьорим голосом сказав князь.

Велі обперся рукою об плече князя. Рана ще боліла, заледве затягнувшись. В ту ніч в підземеллі його знайшла добра служниця, нянька малого Міхея. Витягнувши його, вона думала повернутися за дівчинкою, але на місці дитини вже не було. А османські войни почали патрулювати підземелля.

Близько трьох днів воїн боровся за життя. Дівчина приклала до рани розпалене желізо, нагрівши меч. Прижигнула рану, зробила це з простої причини, хотіла уникнути зараження і приклада полегшуючі біль мазі. 

Коли стало краще, вірний друг знав, що має врятувати родину князя. Велі намагався перехопити Радо раніше чим той встигне покинути Валахію, але не справившись з керуванням, звалився без сил біля ровчаку. Пролежав день, намагаючись хоча б піднятися. Врешті решт, він зрозумів, що не справиться один і треба шукати допомогу. 

Навідмінну від турків бувалий воїн знав, як орієнтуватися в горах, по невеликих помітках і вислідкував лагір. Зібравши всі сили, повільно але впевнено вийшов на потрібну галявину, але більше сил не було, спрага забрала останні сили, здавалося зараз він точно віддасть Богу душу. 

—Що з тобою? -схвильовано запитав Влад.

—Води.. -єдине, що зміг вимовити друг.

—Принесіть води. -звернувся до підлеглих правитель.

Чиста, джерельна вода з'явилась за декілька хвилин. Велі з жагою опустошив стакан.

Влад мовчав, а потім усвідомив:
—Де діти, Велі? Ти мав їх оберігати!

—Я не справився, служниця княгині була зрадницею. Діти..їх забрали.

—Куди? Куди їх забрали, Велі?

—В Стамбул.

Влад осів на траву. Все скінчено, немає навіщо битися, дітей немає, турки не віддадуть їх. Дружина мертва. Душа князя скам'яніла. Влад приклав руку до серця.

—Вам погано, князю? -спитав охоронець.

—А як ти думаєш? -усміхнувся Влад. —Моєї сім'ї більше немає, а ти питаєш такі дурні питання. -трохи крикнув чоловік.

—Вибачте, -опустивши голову проказав у відповідь він. —Наші сім'ї теж мертві, ви маєте боротися і вести нас далі до перемоги.

—Яка перемога, Лютер? Яка перемога, якщо ми як хробакі сидимо тут, немаючи достатньо сил протистояти армії монстрів, навчених з 12 років тільки воювати!

—Не можна так просто здаватися, ми з вами князю! Ще не все втрачено, вони не мертві, ми можемо...визволити їх.

—Як?! З Османської Імперії немає спасіння, вони отруять думки моїх дітей!

—Але ж ви змогли втікти, князю.

Чоловік змовк і підійнявся.

—Допоможіть Велі, я маю подумати. -сказавши це, Влад відійшов далі в ліс, захопивши з собою лук і стріли.

Полювання - це справа тиха, вона не терпить криків .

Влад натягнув тятиву. І почав прицілюватися.

По невеличкій, явно дворічній сосні бігла руда тваринка. Не задумуючись Влад поклав стрілу на тятиву, натягнувши її двома пальцями вказівної руки.

Князь хотів спустити гостре лезо, і забрати улов, але різко спинився. Білочка повернулась і подивилась на нього розумним поглядом. Владу навіть здалося, що очі тваринки помокріли.

Неодмінно в білки є діти, зараз сезон, вона має дбати про білченят.

—Біжи вже,-відвернувши голову хмуро проказав він. Коли повернувся знову, її не було, але на гілочці лежав горішок.

—От так, дякую. -засміявся князь. До нього нарешті дійшла думка його підданих. Не все втрачено.