Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Я тобі не “година запитань”».

«Це нічого», — сказав Едельштейн, — «бо я — “година відповідей”. Відповідь — це крапка. Твоєму чоловікові кінець, крапка. Мені теж кінець, крапка. Ми вже мертві. Кожен, хто вживає їдиш, щоб залишатися живим, вже мертвий. Ти це або усвідомлюєш, або не усвідомлюєш. Я усвідомлюю».

«Я весь час йому кажу, щоб не панькався з тобою. А ти приходиш і тиняєшся».

«Ваш дім — це шибениця, мій — газова камера, тож яка різниця?».

«Більше не приходь, ти нікому не потрібен».

«Це саме моя філософія. Ми зайві на цій землі».

«Ти негідник».

«Твій чоловік — пройда, а ти дружина пройди».

«Ти сам свиня й диявол».

«А ти — мати цуценят». (Пола, така добра жінка, все, кінець, він її більше ніколи не побачить!).

Він згаяв нагоду злизнути сльози й пішов, натикаючись плечима на чужі плечі, осліпнувши від раптового горя. А в голові зненацька забриніло палке бажання:

Едельштейн: Хаїме, навчи, як стати п’яницею!

Воровський: Спочатку треба стати божевільним.

Едельштейн: Навчи, як стати божевільним!

Воровський: Спочатку треба зазнати невдачі.

Едельштейн: Я зазнав невдачі. Я вивчився на невдачах. Я майстер з невдач.

Воровський: Повертайся й повчись ще.

Одна зі стін вестибюля була дзеркалом. В ньому він побачив старого чоловіка, який плакав і натягував на себе смугастий шарф, мов молитовну шаль. Він стояв і дивився на себе. Краще б він народився християнином. Уривки старих віршів захаращували його ніздрі, він відчував запах тієї години, коли вони були створені, — дружина поруч у ліжку, спить після того, як він натер їй спину в компенсацію за всі образи. Небо захаращене зірками Давида… Якщо все — це щось інше, то і я — щось інше… Чи я річ, а не птах? Чи мій шлях розгалужується, хоч я і сам? Чи Бог забере в нас історію? Хто дозволить мені почати знову?..

Островер: Гершеле, я визнаю, що образив тебе, але хто дізнається? Це лише вигадана історія, гра.

Едельштейн: Література — це не гра! Література — це не якісь історійки!

Островер: А що це? Тора? Ти волаєш, як єврей, Едельштейне. Заспокойся, а то тебе почують.

Едельштейн: А ви, містере Елегантність, не єврей?

Островер: Аж ніяк. Я один із них. Тебе теж звабили, Гершеле, хіба ні? Шекспір — це краще, ніж якась тінь, Пушкін — це краще, ніж якась нікчема, так?

Едельштейн: Ставши гоєм, ти не перетворюєшся автоматично на Шекспіра.

Островер: Ого! Багато ж ти знаєш. Я тебе познайомлю з деякими фактами, Гершеле, бо відчуваю, що ми справді брати, відчуваю, що ти прагнеш пізнати сутність цього світу. Тож послухай — ти колись чув про Велвла Шиккерпарева? Ніколи. Це їдишомовний писака, що писав мелодрами для єврейського театру в Іст-Енді — я маю на увазі Лондон, Англію. Він знайшов перекладача і вмить перетворився на Віллі Шекспіра…

Едельштейн: Що за жарти? Це і є ваша порада?

Островер: Я б і власному батькові таке порадив. Годі вже, Гершеле, годі вірити в їдиш.

Едельштейн: Я в нього й не вірю!

Островер: Віриш. Я ж бачу. З тобою немає сенсу розмовляти, ти не хочеш викинути це з голови. Скажи мені, Едельштейне, якою мовою говоритиме Мойсей у прийдешньому світі?

Едельштейн: Я це змалечку знаю. Івритом по суботах, їдишем — решту днів.

Островер: Тож, заблудла ти душа, не роби з їдишу мову суботи! Якщо ти віриш у святість, ти пропаща людина. Святість — це вигадка.

Едельштейн: Я хочу бути гоєм, як ви!

Островер: Я несправжній гой. Це значить, що я граю в єврея заради їхнього задоволення. Коли я був хлопчиком, у нас у селі на ярмарках танцював ведмідь, і всі казали: «Як людина!». Вони казали так, бо знали, що це ведмідь, хоч він і стояв на двох лапах і кружляв у вальсі. Але це був ведмідь.

Потім до нього підійшов Баумцвейг. «Ну, такий вже характер у Поли. Не звертай уваги. Гершеле, підійди, привітайся зі знаменитістю, що ти втрачаєш?». Едельштейн слухняно підійшов, потиснув Островерові руку, навіть похвалив його оповідання. Островер був чемним, витер слину з губ, випустив трохи чорнил із ручки й продовжив підписувати книжки. Воровський скромно стояв на периферії того кола, що оточило Островера, з рішучо піднятою головою, але з боязким поглядом. Він підтримував під лікоть якусь дівчину, але та захоплено дивилася на чистий аркуш на початку книжки, де Островер залишив свій підпис. Едельштейн, придивившись до літер, був приголомшений: дівчина тримала їдишомовне видання книжки.

«Перепрошую», — сказав він.

«Моя небога», — представив Воровський.

«Я дивлюся, ви читаєте їдишем, — звернувся до неї Едельштейн. — Для вашого покоління це диво».

«Ганно, перед тобою поет Г. Едельштейн».

«Едельштейн?».

«Так».

Вона продекламувала: «Татусі та дядечки, зі своїми бородами, в окулярах, з кучерями…».

Едельштейн заплющив очі, й у нього знов потекли сльози.

«Це той самий Едельштейн?».

«Той самий», — хрипло відповів він.

«Мій дідусь весь час це цитував. У нього була така книжка — “А велт он вінт”. Але ж цього не може бути».

«Чого не може бути?».

«Що ви досі живі».

«Так, так, ви маєте рацію, — сказав вражений Едельштейн, — ми всі тут привиди».

«Мій дідусь помер».

«Пробачте йому».

«Він любив вас читати! І він був старою людиною, він помер багато років тому, а ви все ще живете…».

«Мені шкода, — сказав Едельштейн. — Можливо, я був тоді