Читати книгу - "Зворотний бік світів"

— Як звати вашого пса, пане Юрку?

— Е, перепрошую? — здивовано покосився в бік Мальви чоловік.

— Як звати вашого пса? — спокійно повторила Мальва.

— Що? — господар нашорошився.

— Вас Юрко звати, а собаку свого ви як кличете? Кажете, що він ваш вірний друг і помічник. Невже він не має імені? — Мальва вдавано чемно посміхалася.

Пан Юрко продовжував блазнювати:

— Люба дівчинко, я ніяк не доберу, що саме вас цікавить: історія Львова чи мій пес? Даруйте, але в такий час цікавитися історією міста, якого вже майже нема, безглуздо. І пес мій вам у цьому не допоможе. Я втомлений життям чоловік. Мені потрібен спокій. До завтра я можу не дожити, а тут ви з незрозумілими допитами. Я нічого не знаю. Усі свої знання покійний батечко забрав із собою в могилу.

— А де фотографії вашого батька? Дивно, довкола повно коштовного мотлоху, а знімків найрідніших катма, — не вгавала Мальва.

— Що ви собі дозволяєте? — чоловік зірвався з місця і затрусив над головою Мальви рукою з перснем. — Я прибрав усі світлини рідних, аби не роз’ятрювати рану, яка й без того болить! Змилуйтеся, люба дівчинко! Побійтеся Бога, не тривожте душу.

— Якого? — різко запитала Мальва. Зірвалася з місця так стрімко, що її стільчик перевернувся, а горня з чаєм злетіло зі стола, дзвінко хряпнувши на долівку.

Під столом невдоволено гавкнув пес. Мальва не зважала, вона пильно дивилася в очі панові Юрію. Горпина перелякано переводила погляд з чоловіка на онуку. Вона геть нічого не розуміла.

Мальва тим часом запхала руку до кишені джинсів, витягнула амулет-люстерко і поклала його перед Юрієм. Хрестом догори.

— Шановний пане! Годі ламати комедію. Мені потрібна брама, яку відчиняє цей ключ. Скажіть, куди ви її заховали і навіщо?

На превеликий подив Горпини, Юрій геть не здивувався. Він хмикнув та криво посміхнувся. Пес невдоволено загарчав на Мальву. Та присіла, стукнула його по носі та гаркнула:

— Симаргле, заткайся! Твій співмешканець бовдур, який вирішив з дідьком у карти зіграти.

Тоді нахилилася над вухом пса і щось йому прошепотіла. Той ліг, заскавулів, ображено поклав голову на лапи й заплющив очі.

Пан Юрій зацікавлено взяв до рук амулета, покрутив його, кілька разів прицмокнув, поклав на місце. Мальва похапцем його підібрала й уважно зазирнула в дзеркало. Скривилася. Пан Юрій устромився поглядом у Мальву.

— Яка талановита мала! І як ти мене розкусила, дівчино? Га? Ну, зізнайся. Я ж так добре граю свою роль бідного нещасного смертного. Навчився навіть узвар варити.

— А я вас і не кусала, навіть не збиралася кусати. І поняття зеленого не мала, коли йшла до вас та, зрештою, і тоді, коли ми сідали з вами чай пити, хто ви. Хоч мене і здивувало те, що я не бачу ваших емоцій. Є у мене такий талант — бачити людські емоції. Страхи там, образи, радість. Усі почування літають хмарками-сніжинками довкола людей. Ваші ж емоції ніби за завісою. Думала, що ви просто вмієте ховатися, як дехто зі смертних. І раптом згадала своє навчання в школі діда Мора. Я, може, і не дуже гарна учениця, а проте не двієчниця. Тестамент Чорнобога, сторінка, здається, сто п’ять. Числобог — володар часу. Зовнішність, звісно, ви підправили. Та символ влади і пес незмінні. Зрештою, де ще може перебувати Числобог, як не біля брами переходу?

— Символ влади? — перепитав чоловік та уважно подивився на свій перстень. На ньому було зображено серпик місяця, що росте, та сонце з двадцятьма чотирма променями. — Звісно, можна й так його назвати.

Числобог поважно підвівся з крісла, схилив голову та урочисто промовив:

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

— І я вас вітаю, бажаю розсудливості та мудрості, славний володарю часової брами, — відповіла Мальва.

Пан Юрій кивнув та показав Мальві, що вона може сідати.

— Хм… Дуже цікаво, як ти так на мене вийшла? Треба було взяти іншу машкару. Ну, та вже пізно. Ця сім’я була завжди особлива. Вони, як і я, любили старі речі. От мені й плата за цю особливість. Гаразд, зараз не про це. Я розумію, що ти шукаєш, тільки не знаю для чого. Навряд чи це щось змінить. Хоча… Оракул абикому ключі від брами не передає. Дивно, що старий довірив цю місію недосвідченому дівчиську. Що, там… — і він тицьнув вказівним пальцем угору, — і справді все так паскудно, якщо тебе прислали? І чого ви безсмертні не поділили? Задумали вкатрупити світ Єдиного Бога? Та він не дуже й поганий, є гірші.

Мальва криво посміхнулася.

— Та невже? Ой, не треба вдавати із себе сліпого та глухого. Ви все добре знаєте. Просто дехто, вважаючи себе винятково кращим, захотів стати наймогутнішим. А як це зробити? Дуже просто. Ні-ні, поневолювати нікого не треба, бо в історії траплялися випадки, коли раби повставали і вбивали свого власника. То що придумав наш Пан Винятковість? Просто знищити всіх. Тоді й конкуренції немає, ані ворогів, ані друзів… Стоп. У таких не буває друзів. Є тільки ті, кого можна використати для досягнення певної мети. От, наприклад, вас.

— Я не розумію, про що ти говориш, — нервово сіпнувся пан Юрій.

Мальва зробила невеличку паузу, узяла з полиці порожнє горня, протерла його рушником та налила собі чаю. Відсьорбнула і спокійно запитала:

— Тю на вас, «Оскара» вам не бачити. Зараз ви граєте геть паскудно, шановний Числобоже. Ну то що? Скажете, врешті, куди зникла брама?

— Брама якраз не проблема, шановна, — відповідав запопадливо пан Юрій. — Але зараз її не відчинити. Потрібен сприятливий час. А до наступного рівнодення чи то сонцестояння чекати довгенько. А з такими темпами руйнації… боюся, у нас нема стільки часу.

Мальва уважно подивилася на пана Юрія.

— Любий Числобоже! Хай вас не вводять в оману мої вицвілі джинси, стара футболка та хлоп’яча зачіска. Чи ви думаєте, що я не здогадуюся, хто й за скільки вас купив? Просто покажіть мені браму і все… А відчиниться вона чи ні, то моя справа.

Посмішка з обличчя пана Юрка сповзла, наче й не було. Навіть колір очей змінився: з блакитного на чорний. Але то були не лихі очі, чоловік із ще більшою цікавістю роздивлявся Мальву.

Пан Юрій почухав потилицю, а тоді, примружившись, запитав:

— А це у якій книжці вичитала?

— У вашій бібліотеці її нема. Скажіть краще, що ви знаєте про ключ Оракула? Ви його раніше тримали в руках.

— Тримав, — одразу відповів пан Юрій. — І що?

— Отже, ви